Що планує і чим надихається соліст Органного залу Сергій Ковальов.
Сергію, січень видався доволі плідним для тебе місяцем, зокрема, через концерти програми «Шопен на роялі ХІХ століття». Які твої враження?
— Це був дуже цікавий досвід. Багато з чим я зіштовхнувся вперше. Уявіть: сцена – посередині залу. А глядачі, яких я звик відчувати лише праворуч себе, – розміщені з обох боків.
Якщо говорити за публіку, то люди сиділи дуже близько. На щастя, мене це не бентежить і не збиває. Я маю гарну витримку на сцені, тож навіть якби глядачі розташувалися зверху (чи знизу), це б не завадило мені продовжувати грати (сміється).
Декого вчать: «коли виходиш на сцену, то уяви, що ти сам». У мене все трошки по-іншому. Я заряджений навпаки. Як музикант, я звик виступати і чути людей. Мені подобається творити музику доступною для слухачів. Водночас, дистанцію я утримую подумки. Це необхідний бар’єр, адже виступ – не якісь посиденьки. Втім, діалог відбувається. Попри все. Через музику, через руки, через світло, через рояль і атмосферу в залі.
І мені сподобався інструмент. Це старий віденський рояль «Швайнгофер» кінця ХІХ століття. Оскільки люди знаходилися близько, то могли почути і побачити цей механізм. У нього, насправді, клавіші не такі широкі, як у сучасного рояля. Плюс, він звучить на півтону вниз. Тому мені з абсолютним слухом було досить важко перелаштуватися. Але я зміг! Спрацювала візуальна і механічна пам'яті. Музиканти (зокрема, піаністи) часто грають, покладаючись на слух. Коли слухом «запам’ятали», що звучать умовні «ля-сі-до», то вони й намагаються заграти і почути «ля-сі-до». Тут же у відповідь прозвучить щось трохи інше – і ви подумаєте «що ж я зараз граю!?». Адаптуватися до чогось іншого завжди важко, але це корисна практика. Я дуже радий, що зміг познайомитися з таким механізмом. З роялем, на якому можна творити дуже цікаві речі. Від піанісимо, яке звучить так трохи матово, до голосного звучання – фортисимо.
Але крім підготовки до концертів ти ще й відвідував заняття у Національній музичній академії в Києві. Важко все встигати?
— Я обрав нелегкий шлях поєднувати навчання з концертною діяльністю. Це важко, звісно. Для цього варто ознайомитися заздалегідь із навчальним планом – і виконувати його. Мені це вдається. У Консерваторії я відмінник, стараюсь на найвищі бали і одержую підвищену стипендію. Частину свого вільного часу віддаю приватним урокам. У Києві мене чекають десять учнів. Тож важливо, аби я все добре спланував і наші заняття відбувалися регулярно, а мої підопічні швидко розвивалися.
Наскільки мені відомо, за кордоном мистецькі заклади влаштовані трохи по-іншому. У них є гарна система, за якою студент може вибирати більшість дисциплін самостійно, щоб не витрачати свого часу й зусиль на не завжди потрібні предмети. У нас же більшість дисциплін обов’язкові, хоч, звісно, вибір теж є. Я радію, коли можу вибирати те, що цікавить саме мене.
Крім того, вважаю, що виконавцям треба багато часу присвячувати заняттям. Тому й намагаюсь поєднувати навчання із концертами, хай навіть це важко.
Чим порадуєш у лютому?
— 2 лютого о 17 годині я планую виступити на Урочистих зборах Галицького Музичного Товариства, які відбудуться у Будинку вчених. У майбутньому хочу долучитися до діяльності цієї організації. Наприкінці місяця, а саме, 20 лютого, о 19 годині мене можна буде почути у Національному заповіднику «Софія Київська» у залі «Хлібня». У цей вечір я зіграю «Героїчні» варіації Бетховена, вибрані багателі ор. 119, «Метелики» Роберта Шумана, два полонези Фредеріка Шопена, «Пісню до сходу сонця» Станіслава Людкевича та класику Моріса Равеля – «Сумні птахи» і «Альборада».
До речі, після цього концерту я матиму змогу поспілкуватися зі всіма слухачами за чашкою чаю. Цю бесіду модеруватиме Іван Остапович – директор Львівського Органного Залу. Я дуже вдячний йому і Тарасові Демку.
Майже через тиждень після тієї події я помандрую у Хмельницький. Там незабаром відбуватиметься Міжнародний фестиваль камерної музики «Хмельницький КамерФест». Планую зіграти Людвіга Бетховена, Роберта Шумана, Фредеріка Шопена, Станіслава Людкевича і Моріса Равеля. Тож приходьте 28 лютого у Хмельницьку філармонію, чекатиму.
Ці події відбудуться за підтримки Львівського Органного Залу.
У лютому Органний зал дивуватиме відвідувачів програмою «Метелики». Братимеш участь?
— Так. Мені подобаються музичні цикли. У них можна побачити змістовну арку, що пов’язує між собою відразу декілька мініатюр і єднає початок з кінцем. Створюючи «Метеликів» Роберт Шуман надихався романом Жана Поля «Flegeljahre» (не перекладений українською), в якому йдеться не стільки про самих метеликів, скільки про різноманіття образів. Кожен твір – як окремий танець і окремий образ. Ми з професором Борисом Григоровичем Федоровим уявили собі третю мініатюру з циклу костюмом чобота – таким незграбним і веселим, трохи саркастичним. І щось таке можна придумати до кожного моменту. Адже йдеться про бал. Що цікаво, остання мініатюра містить тему, яка «розпадається». Це добре видно в ритмічному співвідношенні. Я шість разів граю ноту «ля». Це образ годинника о шостій ранку, коли бал завершився. Так і закінчується цей цікавий цикл фортепіанних п’єс.
«Метеликів» Шумана я гратиму в Києві, у Хмельницьку і у Львові, на виставці метеликів. Це один із декількох творів тієї програми.
Розмовляла Романія Строцька
