Ілля Гиба пропрацював в столярні Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької понад 50 років. Ще парубком у 1961 році переїхав із села до Львова, щоб працювати у столярні. А нещодавно з нагоди Дня Конституції отримав від Президента України орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Не думав, що протягну до 80 років
Я народився у 1936 році у Польщі. Пам’ятаю, коли мені було 10 років, то нас переселили на Золочівщину в село Жуличі. До школи ходив в сусідній Білий Камінь. До армії не взяли, бо був хворий на ревматизм та на ангіну. Та я часто хворів. Був настільки слабий, що навіть і не думав протягнути до 80 років. Та, як бачите, ще маю силу працювати.
Пам’ятаю, як до Золочева приїхав театр з виставою «Ой не ходи Грицю», то ми з головою сільгоспу зібралися і веселою компанією поїхали дивись. То були неймовірні враження від професійної гри акторів.
Я взагалі люблю театр. Навіть колись працював у селі завідувачем клубу, ми тоді ставили такі вистави, що навіть в Золочів їздили і перші місця займали.
Столярська справа - у генах
Мій батько був столяром. А дядько працював у Львові в Оперному театрі. Також столяром. Це він домовився, щоб мене взяли кравцем до Оперного. Я мав навички до того, бо в Золочеві ходив на спеціальні курси. Штани шив собі сам, і мешти. Але потім подумав, що робота кравця така сидяча, така не рухлива, а в мене ревматизм і вада серця. Мені потрібно постійно рухатись.
В той час якраз в театрі Заньковецької не вистачало столяра. І от мене взяли на ставку 50 рублів. Мав тоді 24 роки. Коли прийшов, то вже інструменти всі знав. Ще в селі столярував, дітям ножиком вирізував коників всяких. Все було мені знайоме. Я люблю свою роботу. Мабуть, тому мені пощастило вибитись з села у місто. Складні то часи були.
Раніше, щоб нагріти столярну, розтоплювали п'єци
Театр Заньковецької, який заснували у 1917 році, переїхав з Києва до Львова у 1944-му. Кажуть, що на місці теперішньої столярні був магазин. Це три окремі кімнати з високими стелями. Щоб обігріти кожну, потрібно було добре натопити п’єци. Працівники приходили вранці в понеділок і лише десь до половини тижня ставало тепло. А взимку поки добряче не напалиш приміщення, то годі зігрітись. Пізніше, десь в 50-их роках вже вибили ті двері і зробили з трьох кімнат один цех.
Спершу нас було восьмеро чоловік, а тепер і в чотирьох даємо раду. Тоді було менше верстатів, і більше вручну робили декорації.
Найстаріший з інструментів – стрічкова пила. Як я прийшов, то вона вже була, це як сучасний електролобзик. Вона, правда, була поламана, але мій товариш її відремонтував, і так я за нею доглядаю до цього часу.
Пригадую, що в 60-их роках я сам виготовив кілька конче потрібних інструментів – рубанок, фуганок, цикліну, гиблик, кутник, розводку (попередниця циркуляра). Хоч їм вже сьогодні понад 50 років, проте вони стають в нагоді щодня і тепер. Всього зараз в майстерні основних верстатів – шість.
Виготовлення декорацій розпочинається з режисера та художника
Як ще був Сергій Данченко режисером, а Кипріян (теперішній головний художник театру, - ред.) молодшим, то в нього замовляли креслення макета. І ми по тому кресленню виготовляли маленький макет сцени. Масштаб десь 1 до 20. Вирізали все, як справжнє, як і має бути, лише меншого розміру. Режисер з художником над тим макетом думали, як краще акторів розставити, де цікавіше повісити декорації, де має бути дерево, де яка гілка, щоб актор міг під нею пройти. Ось настільки все продумували до деталей.
А тепер вже так не роблять, тому бувають різні нюанси. Якось ми зробили вже сцену, а керівник приходить, дивиться і каже, що все не так і потрібно переробляти. Хоча інколи приходять і питають: «Як би то краще радили зробити?».
Якщо декорація велика, то нам потрібно також продумати, щоб потім її з майстерні винести, щоб влізла у вхідні двері. Або коли ми виступаємо поза стінами театру, декорації треба завантажити на машини.
Пам'ятаю, була така вистава, як «Гріх і покаяння», вона об’їздила цілу Україну. Така компактна і цікава була. То ми на неї одразу виготовляли дублікат, щоб можна було на малих сільських сценах ставити. Тепер вже так не роблять.
Декорації уявні, бо європейський вплив
Колись були декорації складніші ніж тепер. І до того ж їх було значно більше. Якщо за сценарієм події відбувались на вулиці, то художники креслили, яким має бути паркан, дорога. Пам'ятаю, як один режисер захотів дві величезні вежі, немов фортеці на Січі. Десь 15 кубів лісу було використано на цю виставу.
Якщо за сценарієм мала бути хата, то ми робили стіни кімнат, перегородки, задній фон, навіть дах. Щоб всі деталі кімнати тримались між собою, ми їх шнурком зв’язували. А сьогодні все більш умовно: стоїть два стільчика і стіл - це значить кімната. Мабуть, до нас з Європи таке прийшло. Якось поляки приїжджали: поставили на сцену пару стільців, стіл і все готово. Колись інтер’єру більше було, але то залежить яка вистава.
Тепер Стригун робить «Марію Заньковецьку». Я пам’ятаю, як ми робили ще ту «Марію Заньковецьку» (1971 р.). Тоді Ріпко був режисером, а молодий Стригун грав Садовського, Заньковецьку грала Лариса Кадирова, що тепер у Києві. А нині він хоче зробити щось по-новому. Побачимо...
Монтажний день
Якщо декорації невеликі, то ми можемо монтувати їх спершу в майстерні, а потім заносити на сцену. Ну а, якщо це щось велике вийшло, то ми розбираємо їх тут, і збираємо безпосередньо на сцені. Попередньо для цього визначається монтажний день. Спершу ми показуємо монтажникам, що і як має бути. Вони дивляться і потім нумерують всі деталі декорацій за схемою, щоб вміти правильно скласти і розкласти під час вистави.
Маємо досить цікаву сцену діаметром 14 метрів. Основна її частина крутиться, як барабан. Круг перекрутився - одна кімната, ще раз - друга, третя... А буває так, що з однією декорацією грають всю виставу.
Два роки тому перестеляли дошки на цілій сцені. Це вже друга заміна. Перший раз перестеляли 1980-го.
Окрім декорацій, майстри виконують і поточний ремонт. Тепер оце затіяли поміняти крісла в глядацькому залі, бо весь час ламаються, ледве не кожного тижня. Як я прийшов до театру, то ці крісла вже були. Ми вже втомились їх лагодити.
Тож вже тепер домовились поміняти ті крісла, і двері теж нові будуть. Все це до століття театру.
100 вистав у блокноті
Сьогодні в столярні працює мій син Володимир. Він був на "ЛОРТА" інженером,а коли все розлетілося, то з’їздив кілька раз закордон, а потім я йому кажу, йди до мене. Він також малювати любить, і креслення знає. Тепер він старший в майстерні.
Свої перші 100 вистав записував у блокнот: які, коли та де. З часом така потреба відпала, бо ми почали заповнювати бланки, протоколи. Свій блокнот я досі зберігаю у сейфі.
Я завжди старався попасти на виставу, сідав у залі та дивився, як актори грають, як декорації допомагають передати настрій картини. Були такі вистави, як «Гайдамаки», настає такий момент, що аж плакати хочеться. Чи «Невільники», як вони в тюрмі співають: «Де ж тут наші козаченьки у неволі тужать?». Багато вистав знав напам’ять. Таку мав пам’ять. Дивився і потім цитував.
Вилетів з радянського Союзу, а повернувся в Україну
Раніше коли їхали на гастролі, то на цілий місяць в одне місто. Наприклад, в Краснодар чи в Суми. Кожного разу столяр повинен був їхати разом з театральною трупою. Декорації, костюми возили вагонами. Вісім вагонів. Потім їхав театр. Часто дорогою різні деталі інтер'єру ламались, тому нас і брали.
Якось з театром я був у Канаді. У нас саме референдум за незалежність проводили. Ми були в Торонто, вийшли на площу і слухали, якими ж будуть результати: чи проголосують? Українців було повна площа. Вийшло так, що полетів до Канади з Радянського Союзу, а повернувся в незалежну Україну.
Летіли показати «Марусю Чурай». А потім твір Лепкого «Мотря». Там ми були приблизно два тижні. Також їздили в Монреаль. Там була вистава «Полуботок».
Люди йшли на вистави добре, щиро нас приймали, опікувались нами. Пропонували залишитись. Я зробив подарунок тому чоловіку, що нас возив по Канаді - шопку. До речі, в Канаді в «Полуботку» я зіграв свою єдину роль на сцені - козака.
