Слухай онлайн
Культура

Вадим Сікорський: Я заньківчанин із плоті та крові

Режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський розповів читачам Гал-інфо про свій творчий шлях, плани на майбутнє, та долю своїх вистав.
Репетиція вистави
Репетиція вистави "Із життя комах". Фото Олена Ляхович
1/1

Як почався ваш кар'єрний шлях?

—  В Україну я приїхав після школи, тому що батько мій був військовий. Він льотчик. І він ще рік мав лишатися на службі. Це було в приморському краю. І щоб мені там не лишатися, не вступати, сім'я вирішила, що я їду в Україну до тітки. В університет я недобрав пів бала, і цей рік треба було щось робити, я лишився у тітки. Мови (української, - ред) я не знав, і я для розваги читав вголос газету “За вільну Україну”. В моєму виконанні це була така азаровщина (сміється, - ред). В цій газеті було оголошення про набір до студії театру Заньковецької. І тітка з якимось таким сарказмом, з гумором спитала: “Може поступиш?”. Моє его це зачепило, і я відповів, що я поступлю. І поступив.

Пам'ятаєте монолог, який читали при вступі?

—  Байку пам'ятаю - Руданського “Ходить циган по базару”. Пісню пам'ятаю, а монолог ні. 

А на кого ви в університет вступали?

— На журналіста. Але я би був таким мандрівником, не був би редакційним журналістом. Мене б носило. Я таке циганча, мене в хаті не закриєш.

Можна сказати, що ви такий класичний заньківчанин?

— Я заньківчанин із плоті і крові. Я коли вчився в режисурі не йшов на пари з примусу, я летів. Мені це в кайф. І зараз біжу на репетиції в театр. Я іншого собі не уявляю. 

Чим найбільше вам запам'яталися роки навчання?

— Дружбою, таким ненапрягом, усім цікавим і прекрасними знайомствами. Неофіційно тоді до нас запрошували видатних людей. Це були Іван Миколайчук, Дмитро Павличко, Іван Драч. Вони могли прийти до нас у студію, безкінечно говорити і ніхто нікуди не летів. 

Пам'ятаєте, як почали працювати в театрі? А як вас тоді сприймали? У вас же тут були аксакали свої?

— Тут все класно складалося. Я був потрібний і почав грати ще зі студії. Першою виставою була “Суєта”. Це теж може знаково.

Моя фактура, психофізика, вона не була ні з ким у чергу. Я потрапляв у своє поле, і поле потрібне. Усе ж таки якась симпатія до мене була. Це я вже зараз розумію. Старші актори не робили зауважень, навіть слова такого не вживали. Вони казали: “Чи дозволите вам порадити?” І оця формула позбавляла зажиму надвідповідальності. Вони говорили просто і невимушено. І ти розумів, що на тебе не наїжджають, а навпаки тебе беруть за руку і ведуть у професію. Я був партнером Бориса Романицького, Богдана Ступки, і Володимира Глухого. Можна розтягати, і кінця не буде тим корифеям, до яких я тоді потрапив. 

Зараз ви сконцентрувались на режисурі, ви себе зреалізували як актор?

— Коли я вже почав ставити вистави як професійний режисер, мені ще хотілося себе залучати до вистав. Я навіть останню виставу пам'ятаю — це “ Рисове зерно”. Це була вистава, коли я зрозумів, що цього робити не треба. Якщо ти чимось займаєшся — займайся одним. На двох стільцях не всидиш. Тому, коли став режисером, я зіграв тільки в “Рисовому зерні”. 

Хто є вашим кумиром в режисурі?

— Данченко. Тому що у нього абсолютний смак до театру. І не тільки до театру. З ним можна було погодитися з приводу літератури, спорту. У нього багато було того, що я абсолютно сприймав. І те, що він робив в театрі, — це був абсолютний смак. Це все були якісні твори. Краще Данченка “Украденого щастя” ніхто ще не поставив.

Як ставитеся до сучасного експериментального театру?

— Мої критерії оцінки — це якісно або неякісно. І мене не цікавить чи це підвал, чи камерна сцена, чи велика сцена або вулиця. Якщо це якісно і професійно, я готовий про це говорити.

Фото з репетиції вистави
Фото з репетиції вистави "Емігранти" в театрі ім. Марії Заньковецької.
1/1

Який ваш рецепт вдалої вистави?

— Основне — це якість. Вистава повинна бути зроблена людьми, які в професії. Вона ще обов'язково має збігатися з глядачем. Тому що рівень сприйняття дуже важливий: чи ця людина готова сприймати продукт, чи вона читає, чи цікавиться театром. Якщо все збирається до купи: якість і глядач готовий сприймати цю якість — тоді магія відбувається.

Ви спостерігаєте за своїм глядачем під час вистави?

— Мені цікавіше за кулісами. Або подивитися, або послухати. Мені в залі вже не цікаво.

Маєте якісь свої театральні ритуали?

— Є, але я їх не здаю. Хоча коли був актором, я обов'язково, поки ніхто не бачив, поки є ще хвилин 10 до вистави, я виходив за 3 кулісу і цілував сцену. Для мене це було важливо.

Ви з тих режисерів, що спільно з акторами народили дитину, і відпустили її у вільне плавання?

— Звичайно. І це найтрагічніше. Прем'єра — це коли ти вже стоїш на пірсі, а твій корабель йде. І з часом він все меншає, а потім зникає. І цей відхід тобі болить. Це дуже дивний стан. Я пам'ятаю свій майже подібний стан, коли тато стоїть за брамою, а я вже в літаку. Тоді я розумів, що того життя, яке було ще вчора, більше не буде.

Акторам я сказав, що не буду цербером. Це їхнє бажання зберегти виставу. Якщо у них немає бажання зберегти те, що ми зробили разом, то нічим не зарадиш.

Як обираєте п'єсу для постановки?

— У мене свої стосунки з п'єсами. Якщо це не союз, то зробити нічого не можливо. Треба щоб була взаємність, яка відповідала би твоїм смакам. Важливо чи п'єса примітивна за своїм змістом чи це розмова глибока та якісна. А потім ще є певні можливості театру: фінансові, можливості цехів. Додайте сюди час в який живемо, те що робиться в державі чи в місті. Багато що має зійтися, щоб п'єса була поставлена. 

Ви сказали, що ваші вистави — це своєрідний корабель. У зв'язку з тим, що Юрій Хвостенко пішов з театру, а він грав у багатьох ваших виставах, ви опинилися в такій ситуації, що “батькові” треба доганяти свій корабель і рятувати. Яка доля чекає тепер на ці вистави?

— Заміна вже відбулася. Наприклад, у “Емігрантах” чудово зіграв Назарій Московець. Прекрасна робота, її гарно прийняли. Вистава збереглась в тій якості, в якій я її хотів.

Вистави отримують нове дихання в таких ситуаціях?

— Щось втрачається, а щось приходить компенсатором. Якби не сталося цієї компенсації, я б не випустив цієї вистави. Ми б її поховали.

Як глядач ходите в театр? Яка ваша улюблена вистава?

— З останніх, що я бачив — це “Грек Зорба”. Її посавив Толя Хостікоєв, він до того ж один із моїх улюблених акторів.

Як ставитеся до кіно?

— Я люблю кіно не за країною, а за якістю. Там де є Аль Пачіно, де Ніро, Гоффман, Бред Пітт - це моє кіно.

Мали колись бажання перейти з театру в кіно?

— Я трохи знімався, але треба займатися чимось одним. Може якби лишався в акторстві, то знімався б. Мені в акторстві було абсолютно комфортно. Мене любили як актора, що в театрі, що глядачі. А знаєте як визначити успішність актора? От коли білетери починають тобі плескати і вітати тебе. От тоді ти стався як актор.

Чи є якась п'єса про яку ви мрієте, але поки що не можете поставити?

— Так, це “Фієста” Ернеста Хемінгуея. Хочу також поставити “Маленького принца” Екзюпері і “Танго смерті” Винничука.

Розмовляла Олеся Філоненко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");