В. о. генеральний директор - художній керівник театру ім. Марії Заньковецької Максим Голенко розповів в проєкті #ВідвертаРозмова_з про роздоріжжя львівського театру.
Максиме, допоможіть для початку розібратись з поняттями: хороша/погана вистава? В мене хороша вистава, це та, яку хочеться подивитись ще раз.
Я оцінюю схоже: вистава «жива» або «мертва».
І яким чином, ви як режисер, керівник театру, можете оцінити хороша вистава чи погана? Вам часто потрібно це робити при виборі майбутньої вистави.
Я за своє життя маю вже якийсь досвід - близько 50 поставлених вистав. Крім того, я надивився всього по Україні і дуже добре знаю театральний ринок.
Якщо вистава несе щось соціальне, має енергію, видовищна, якщо актори схожі на живих людей - це хороша вистава. Вона може бути в різній стилістиці, адже всі режисери різні. Але ти завжди відчуваєш це.
Те що ви кажете, хороша чи погана - це енергія. Наприклад, коли ви приходите на рок-концерт, чи на концерт симфонічної музики то ви відчуваєте цю енергію. В театрі це інша, своя енергія. Якщо вистава дає багато енергії, якщо вона заряджає глядача, це вже жива історія - жива вистава. Однак з віком вистави втрачають цю можливість.
Також є таке поняття як “якість вистави”. Найстрашніше - у нас досить популярні…. Ви чули про такий театр “Чорний квадрат”? Театр, який дуже багато заграє з молоддю, дає начебто якісь знайомі історії життя, багато гумору, сексу, ще щось. І це користується скаженою популярністю, але особисто для мене це не є виставою - це такий собі симулякр театру. Це популярно, наче цікаво, але не є по своїй суті театром.
Для мене театр – це те, що обов’язково ставить перед глядачем якесь питання, своєрідний університет. Театр обов'язково повинен порушувати важливі питання і мати діалог з глядачем, а не лише розважати його. А суто розважальний театр - бульварний. Він на мою думку не має права на існування на державній сцені. Для цього є прекрасні антрепризні історії, люди на цьому заробляють гроші й глядачі знають і розуміють за чим туди приходять.
Добре. Але не завжди енергія заряджає глядача. Деколи ти виходиш з театру в більш спустошеному стані ніж зайшов туди. Довкола криза і в театрі показують те саме.
Тому я намагаюсь робити багато різних та веселих вистав. Я ставлю історії пов'язані з тим, що відбувається довкола, але ж це можна робити по-різному.
Давайте на прикладі. Візьмемо Наталку Ворожбит. На мою думку, вона краще всіх відчуває те що відбувається в Україні. Вона бере складні питання, які нас дуже непокоять, загортає їх іноді в якусь фарсову історію, в якусь обгортку, щоб глядач міг це заковтнути, щоб йому це було… як ліки. Кожна вистава для мене – це ліки. І як би ти не сміявся на її виставі, які б в тебе не були емоції, але ти виходиш з вистави з чимось корисним.
Я на “Саші” це зрозумів (“Саша, винеси сміття”, - вистава за п’єсою Наталки Ворожбит), бо робити виставу про війну під час війни, треба вміти. Щоб вона не пригнічувала тебе, а щоб давала тобі катарсис і щоб після цієї вистави ставало легше.
Чим для вас особисто є театр?
Для мене театр — це набагато більше.… - це частина нашої духовної культури. Якщо театр правильний, то він тебе надихає і він тебе хоча б на дві години робить кращим. І кожного разу, коли я ставлю виставу, я б'юся за ці години, щоб у глядача щось змінилося. Мені здається, що тільки так, я маю моральне право під час війни займатися театром, якщо я хочу щось людям донести. І наші вистави мають право на існування лише, якщо виконують ще якісь функції, крім розважальної.
А вже в якій формі, це вже може бути по-різному.
Для мене театр це місія. Я принаймні так це сприймаю.
Насправді те що робиться з театром в Україні - дуже страшна історія. Ви реально не розумієте, наскільки все складно і сумно. Театральне життя відходить. До прикладу в Харкові - закриті всі театри. В Одесі зникає театр. Навіть в Києві глибока стагнація.
Це проблема з глядачем?
Ні, глядач дуже хоче театру. Це дуже дивно, але він в театри зараз масово йде. Театр потрібен глядачам.
У Львові зараз цікава ситуація з глядачем. Він тут дуже змінився, тут багато людей приїхали, багато IT-шників, багато молоді ...
Ви хочете їх чимось зацікавити?
Так. Тому всі ці назви, які з'являються на афіші нашого театру - це не просто так. Ми сидимо, аналізуємо. Тут зала на 800 місць і щоб театр функціонував, мені треба, щоб вона була повна. Але мені треба зал не просто заповнити…. Я не маю права поставити “Боїнг-Боїнг” чи “Смурфіки”, на сцені Національного театру.
Але, якщо ви зберете повний зал… чи не все одно яка вистава, якщо вона збирає аншлаги?
Є дуже багато критеріїв, по яких дається звання Національно театру і яким він повинен відповідати. Ми відповідаємо за якість репертуару, який тут йде. Національні театри повинні бути прикладои на який рівняються інші театри. Якщо у мене тут з'явиться “Боїнг-Боїнг” або Куні (Британець Рей Куні є одним із найвідоміших комедіографів сучасності, - ред.), всі остаточно махнуть на нас рукою. Держава не повинна це фінансувати. Держава платить театру за якість, за участь в фестивалях, за роботу з глядачем, за представлення держави за кордоном. Це зараз надважлива задача, яку українські державні театри практично не роблять.
Я ненавиджу розмови про “культурний фронт”, зараз ним прикривається що завгодно. Але знаєте, що зробила росія, коли захопила Крим? Слідом за їх військовими туди одразу поїхали центральні російські театри зі своїми найкращими виставами. Туди повезли все, щоб показати, що росіяни - це “духовна, міцна велич”. Росія завжди вкладала величезні гроші у свою культуру і роками, десятиріччями возили в Європу і по світу. Вони скажені гроші вкладали в свою пропаганду через культуру.
І тепер нам дуже важко. Де ми не з'являємося в культурному середовищі - росіяни вже там всюди сидять. Перше питання, яке мені ставлять за кордоном: “Добре, війна, але як нам відмовитись від російської культури?”.
Нам потрібно кожну секунду доводити там, що наша українська культура міцна, що вона у нас є, і це не тільки вишиванки.
В Україні зараз фактично нема театрів міжнародного рівня. В театру Заньковецької є такі можливості, є актори, приміщення, фінанси, для того, щоб тут наростити контент, який можна буде возити в Європу і представляти Україну, і щоб це була наша зброя.
І як ви будете готувати театр Заньковецької до цієї боротьби?
До нас зараз будуть приїжджати дуже цікаві люди. Зокрема у нас буде працювати одна з найвідоміших режисерок Оксана Дмітрієва з Харкова. Вона дуже круто працює з класикою. Вона дуже віддана своєму театру і з нею практично нікому не вдавалось домовитись, але ми домовились, що десь на весну вона у нас поставить виставу на одному з майданчиків. Це буде дуже крутий досвід для театру Заньковецької.
Я боюсь лякати акторів, але зараз у нас буде 15 прем'єр (попередні роки в театрі було до 5 прем’єр на сезон, - ред). Це дуже багато. Зараз театр буде як “Ноїв ковчег”. У мене на всю цю історію є місцеві режисери та багато запрошених. У нас, мабуть, із п’ятірки кращих режисерів України троє представлять свої роботи за цей сезон.
Давайте трішки пройдемо по репертуару?
Більша частина - це український матеріал. Ми почнемо сезон з постановки “Земля” за Ольгою Кобилянською, яку ставить Давид Петросян - один з найкращих режисерів України зараз. Це буде дуже круте прочитання класики.
Далі - це “Доця” за книгою Тамари Горіха Зерня, про яку ви вже писали. Авторка напередодні отримала Шевченківську премію за цей роман, як бачите, ми вчасно це робимо.
Далі у нас в репертуарі з'являється американський драматург Строппель. Він з'являється тому, що в цьому матеріалі я можу задіяти більшість наших старших досвідчених акторів і там вони не будуть ходити в масовках, а я зможу подивитися, хто з них в якій формі. Мені треба зайняти всіх акторів трупи рівноцінно. (Зараз в трупі театру приблизно 12 акторів з 60, у віці до 40 років. В ідеалі їх повинно бути понад 60% складу, зараз це приблизно 40%, - ред.)
Потім нас чекає ювілей Скрябіна. Це один з культових героїв Львова, ми подумали, що правильно буде взяти в постановку “Я, "Побєда" і Берлін”. Мені здається, що і глядачу це буде цікаво.
Що стосується появи вистав Мартіна Мак-Дона – це бродвейський драматург, який вважається драматургом номер один у світі з неймовірно дорогими правами на постановки. Зараз, під час війни, він надав право безкоштовно ставити його постановки в Україні. В нас відповідно планується декілька постановок на Камерній сцені театру. Це дуже хороша, якісна, акторська драматургія. А ще зазначу, ірландська історія дуже схожа на українську. Вони довгий час були колонією, в них була війна з Англією, там більша частина населення не розмовляє ірландською мовою, їх проблеми часто ідентичні з нашими. У них, до речі, і голодомор був (великий голод в Ірландії в 1845-1849 роках, - ред.), коли більша частина населення вимерла. Але ця країна вирвалася і стала однією з найпотужніших країн Євросоюзу.
"Вороги. Історія Кохання" - прекрасна історія за І. Башевіс-Зінгером. Це буде повернення Юрія Хвостенка в театр Заньковецької. У нього буде центральна роль і можливо з ним буде працювати Рима Зюбіна, яку я знаю теж дуже люблять у Львові. Це історія євреїв після війни - історія про існування нації після того, як вона пережила катастрофу. Коли люди мігрують, коли розриваються якісь родинні зв'язки. Мені здається, що там дуже багато аналогій з тим, що є зараз і у нас.
Відкрию таємницю, є домовленість показати цю виставу в Лондоні, якщо все вдасться. Я не буду конкретизувати, боюся, щоб не зірвалося, але така можливість є.
На велику сцену у нас йде “Червона рута” - біографічний мюзикл про Володимира Івасюка, про його життя у Львові. Мені здається, що це буде цікаво вже всім і не буде байдужої людини у Львові.
І після цього буде варіація “Кайдаші”.
Стосовно Орвелла і його “1984”. Був колись такий прекрасний режисер Віталій Малахов (український театральний режисер, художній керівник - директор Київського драматичного театру на Подолі. Народний артист України. Народився у Львові, - ред.) Він розповів, як один з його колег порадив для вибору постановки прийти в книжковий магазин і поцікавитись що у них є найпопулярнішим. А найпопулярнішим, як не дивно, є саме роман Орвелла, який по суті є класичним романом про тоталітарну систему.
Я думаю, що це буде дуже корисно і на часі. Наш сусід фактично перетворився на роман з цієї утопії. Як на мене, нам буде цікаво зрозуміти, з чим ми взагалі зіткнулися. Тому я вірю, що він зараз потрібний. Плюс це буде пластична вистава, в якій заньківчани ніколи не працювали. Відповідно ми перевіримо можливості нашої трупи.
Для цієї постановки у мене є одна з найкращих режисерок України - Влада Белозоренко, яка погодилась з нами працювати, сказала що вірить в нашу команду. То чому б не скористатися і не зробити виставу, в яку я також вірю, що вона дозволить нам залучити глядача і буде касова?
Зрозумійте, я в жодному разі не хочу втратити того глядача, який приходить сюди на “Львівське танго”, але я хочу залучити сюди й іншого глядача. Я хочу, щоб глядач театру Заньковецької трішки мінявся. Зараз я бачу дуже багато молоді в місті. Їм кудись треба ходити. Чому б не ходити в театр Заньковецької?
Я бачу вашу концепцію як: театр - це його актори, режисери, художники - це кращі з кращих зі всієї України?
Зараз концепція така. Коли я прийшов в Одесу, вона була інша. Бо там фактично не було трупи і тоді я збирав акторів. Це був доволі цікавий досвід, який дозволяв мені залучати найкращих акторів України.
Тут, з якихось етичних чи інших причин, я не можу все змінити. Це повинна бути послідовна історія. Люди повинні включитися, або не включитися, але наш процес буде дуже активний. Те на що я прийшов в цей театр, воно диктує саме такий варіант. Я це прийняв і йду цим шляхом. Від нас такого потребує час. Інакше нічого не буде.
Держава в один момент може перекрити фінансування театрів?
Я можу сказати, що ми все ближче і ближче до такого. І ми виживемо, тільки якщо будемо змінюватись. Ось Франківський театр виживе. Вони сказали, що у них буде ставити постановки 12 європейських режисерів і театр буде брати участь у всіх фестивалях. Спробуй їх закрити. Це буде злочин.
А театр, який в стагнації - не виживе. Навіть, якщо в нього повні зали. Театр - це не тільки великі гроші. Він повинен виправдовувати своє існування перед державою.
Ця війна і культурна війна теж. Держава виживе, а культура може програти, вона вже програє. Театри в Україні ще вдають, що вони існують, але це реальна симуляція з останніх сил. Ми зараз просто не відчуваємо цього. До Львова чи Франківська, це в останню чергу добереться. Але, для того, щоб вижити нам треба не 15 вистав, а набагато більше і якісніше. Нам кожну хвилину треба доводити, що ми виконуємо якусь дуже необхідну функцію.
В останньому річному звіті міністерства культури слово “театр” не фігурувало взагалі.
І це не просто так. Ви ж розумієте, що до закриття театрів може залишитися, досить мало часу. І тоді ми не будемо з вами сперечатися, що потрібніше “Наталка Полтавка” чи “1984”, бо не буде ні того, ні іншого.
Нашим митцям за кордоном, які поїхали, теж важко. Мода на Україну закінчується. Ми не можемо запропонувати чогось нового, розумієте? Ми показали по концерту, нам накидали гроші. А що далі?
Якщо вдасться цю історію розвинути, якщо буде реально потужний національний театр, тоді у нас вдасться.
Я знаю, що я за цей рік повинен зробити максимум корисного. І в мене єдине бажання - зосередитися на творчості, просто щоб не заважали.
Розмовляв Андрій Маринюк
