Режисер театру імені Марії Заньковецької Ігор Білиць поділився своїми думками стосовно постановок, які найближчим часом зможуть побачити львів'яни та гості міста.
Я сам киянин, але мені здається, саме у Львові найбільше розкрився мій творчий потенціал. Я почав працювати у Львові в театрі “Лесі Українки”, куди мене запросили на постановку “Людина в підвішеному стані” Павла Ар’є. І з того часу я постійно кілька місяців в році проводив саме у Львові.
Мій шлях в театрі Заньковецької розпочався з постановки “Буна” Віри Маковій. Мені відразу сподобався колектив театру, актори, як вони тут працюють, з ними приємно і класно тут працювати. А в січні 22-го, мене взяли на ставку режисера, відповідно я пропрацював місяць і почалось російське вторгнення.
Ти працював в різних театрах з різними акторами, чи відрізняються актори в різних театрах?
Як на диво – ні, не відрізняються. Мені навіть здається, що навіть між країнами в акторів немає різниці. Природа актора скрізь однакова - об'єднуюча, людська. Можуть бути різні теми, драматургія може бути різна, а от відчуття актора, напевно, це якась природа людська така, вона однакова.
Є звичайно сильні талановиті актори, є слабші актори. Ти можеш прийти в якийсь “великий театр” на виставу, а там якесь слабке виконання і ти думаєш, то не може в такому театрі бути слабкий рівень акторського виконання, а може й повністю навпаки бути. Тому, я намагаюсь їздити по всій Україні та працювати зі всіма. Я зокрема і в Сєвєродонецьку і в Хмельницькому ставив вистави.
Мені взагалі подобається пошук розуміння "Що таке український театр?". Тому я постійно досліджую це питання. І скрізь є актори достойні й великі, і добре, що вони розпорошені по всій Україні.
І що таке український театр?
От я це й досліджую. Не можу тобі відповісти зараз на це питання. Але мене зачепив вислів Леся Курбаса, що коли ти ставиш виставу, ти не маєш думати про неї, ти маєш думати про весь український театр. Коли я це прочитав, то подумав - мені треба зрозуміти, що таке український театр, як він себе ідентифікує.
Я звичайно можу його якось називати сидячи в Києві чи у Львові, але думаю, що буду не правий в цей момент. І я точно не зрозумію, що це, якщо не поїжджу, не подивлюся і не перевірю по всій Україні.
Якщо говорити про театр Марії Заньковецької, то оскільки він має статус Національного, то має звучати по всій Україні. І наша робота довести цю назву, цей статус до правильного звучання. Це не просто статус, якась надбавка чи щось, а це вплив на націю. І тому, на мою думку, нашим викликом роботи в театрі має бути саме цей об'єм національності, щоб ми могли достукатись до будь-якого глядача, від Луганська до Ужгорода і всім були зрозуміла наша мова, наші актори, наші цінності.
Багато в кого є думка, що статус Національного – це в першу чергу певні вимоги до репертуару. В Національному театрі не можуть ставити, до прикладу вар'єте, чи якісь експериментальні речі, які собі можуть дозволити театри-антрепризи. Національний – це має бути українська класика, правильна, патріотична? Чи тут все-таки можливий експеримент?
Напередодні я думав про це питання. Думаю, що Національний театр з його можливостями, з його кількістю акторів, режисерів - може і має бути різним. Я не кажу, що там вар'єте прямо, воно дійсно не потрібне Національному театру. А от якісь особливості сучасного постмодернізму, наприклад, чи якась документалістика в театрі повинна бути. Тобто сама метода взаємодії з глядачем може бути різна.
Ми у своєму репертуарі з тими багатьма виставами, я думаю, можемо якийсь відсоток давати пошуку й експерименту. Я навіть думаю, що не лише можемо, а повинні. У нас є для цього можливість, приміщення, актори. Це не означає, що ми тільки цим будемо займатися. Адже саме через Національний театр іде розуміння ідентичності українського театру.
Буду знову говорити про стереотипи. Але в мене завжди було переконання, що якщо я хочу оперу - йду в Оперний. Якщо я хочу щось сучасне, щось викличне - йду у Курбаса. А якщо щось наше, рідне, зрозуміле - Шевченка, Франка тощо, то йду в Заньковецької. Але я не сподівався побачити тут Орвелла.
Внутрішньо ми можемо робити все. Ми можемо і ми повинні - це цікаво. Зокрема, якщо говорити про акторів, то це розвиває актора, розвиває їх смак, і тим паче потім це розвиває смак глядача. І це дуже добре коли глядач має велику палітру.
Так, будь-який експеримент може бути невдалим. Частіше всього експериментальні вистави не дуже вдалі, вони там у якусь вибірку своїх друзів потрапляють, їм це подобається. Ми ж не можемо працювати на 5, 10, 50, чи навіть 100 людей - це для нас мало. Ми маємо працювати для великої кількості людей, але не нехтуючи міжнародною драматургією, не нехтуючи сучасним театральним мистецтвом. Думаю, що ми маємо бути на рівні Schaubühne, Лондонського Royal Theatre і навіть Broadway. Тобто виклики мають бути великі, і люди будуть мати нову якість. В театр Заньковецької будуть ходити на вистави не за назвою, а за високим класом, за високою майстерністю акторів і підібраним репертуаром.
Зокрема Орвелл - це світова класика на яку опиралися дуже багато митців, мислителів та філософів 20-го століття. Вона має у нас бути, це просто необхідно.
Можливо, саме збільшення кількості майданчиків театру і дозволить розширити цю палітру вистав?
Так. На це і є наш приціл. Ми будемо експериментувати, перевіряти.
До прикладу новий театральний майданчик - “Стрих”, який я відкриваю п'єсою за романом “Доця” (автор – Тамара Горіха Зерня, - ред).
Давай конкретніше про матеріал, яким ти будеш говорити з глядачем.
Раніше, ми чомусь уникали цієї теми: теми війни, теми окупації, теми АТО в розріз ідентифікації людей, розділу України на Схід і Захід. Таких сильних тем не було, а зараз є можливість про це говорити, і мені важливо це. Мені важливо показати, що театр має об'єднуючу силу, що ми всі українці. Що донеччанин і галичанин – це Українець, і зрозуміти, що у нас спільного. І саме “Доця” показує цих людей і дає можливість легко відрізнити українців від неукраїнців по їх бажанню до волі, по бажанню боротися за свою свободу. Нарешті є такий матеріал, в якому я можу про це поговорити з глядачем.
Це досить спонтанно виникло. У нас в театрі не було такої теми, крім “Життя PS”, але там більш військові, а не регіональні теми. Ми обговорювали це з Максимом Голенком, шукали, я купу п'єс перечитав і сучасних, і дотичних, які можуть розкривати цю тему. І саме Максим мені запропонував: “Прочитай “Доця”.
Я перечитав і зрозумів одразу: так, це треба робити. Відразу з'явились ідеї, образи, які актори мають бути. Максим також порадив робити цю постановку на новому майданчику. Адже наша камерна сцена, вона більш така - класична, тут треба було щось інше. Ми зробили екскурсію по театру, походили й зрозуміли, що в нас є величезний простір під дахом - раніше це була наша театральна студія. Тут дуже багато акторів, які зараз вже корифеї нашого театру, вчилися.
Далі все так, наче хвиля за хвилю приходило. Я займався більше не переписуванням роману, а його монтажем, щоб він був сценічним і підходив для театру. Тому це новий навіть для мене формат. Я в такому форматі ще не працював.
Скільки акторів залучено до вистави?
Десять в одному складі, два склади на 20 акторів задіяно. Це буде новий формат, який не можна показати на великій сцені, але й камерній він не підходить. От якийсь ще третій формат на новій сцені театру Заньковецької.
Потім у нас там, ще Скрябін буде ("Я, “Победа” і Берлін" Кузьми Скрябіна, режисер – Вероніка Літкевич, - ред).
Ти постійно з захопленням говориш про новий майданчик.
Так. Насправді сцена може диктувати. Може “сказати” от ви будете робити те і те. Тобто вона кличе. Сцена - найголовніше завжди. Всі актори й режисери знають, що до сцени треба досить уважно та з повагою ставитись - це таке щось трішки містичне. Велика сцена “каже”: “тільки це я приймаю, а це не приймаю”. Камерна сцена теж “скаже” що приймає, а що ні. Мені здається, що наша нова сцена - “Стрих” теж скаже - це мені подобається, це я буду транслювати, а це ні.
У нас ще є деякі приміщення в театрі, які я б хотів використати як майданчик для постановки. Взагалі наступну я хочу зробити виставу по всьому театру. Тобто, щоб ми не сиділи на місці, а рухалися - глядачі ходять разом з акторами по всьому театру.
Ти сам дивишся свої вистави? Бо знаю режисерів, які цього не роблять?
Так, постійно дивлюся, актори за це мене ненавидять. Я їм інколи заважаю, коректую їх. Перед виставою ми інколи збираємося, я кажу, треба цю сцену підправити, бо до прикладу тут я був неправий в постановці. Давайте по-іншому підійдемо до цієї сцени й зробимо ось так.
Якісь режисерські забобони маєш?
Та насправді ніяких режисерських забобонів у мене нема, хоча мало б бути щось таке… Я б поекспериментував. Зловив якийсь забобон і його втілив (сміється, - ред.)
Розмовляв Андрій Маринюк
