У період збройної боротьби ОУН та УПА радянською владою чи не щороку видавались укази про амністію для тих, хто з’явиться із повинною.
Тих, хто з’являвся (в народі казали «мельдуватись», тобто зголошуватись й відповідно «мельдований», «зголошений») у відведений реченець справді не притягали до кримінальної відповідальності й більшість із них повернулись до мирного легального життя. Однак не всі, і не завжди. Чимало з таких «мельдованих» були завербовані до співпраці із радянськими спецорганами, або поповнювали ряди винищувальних батальйонів (в народі - «стрибків») чи «агентурно-бойових груп», котрі діяли під виглядом повстанців.
Крім цього «мельдованих» заставляли брати участь у різних «покаяльних» заходах, у т.ч. і писалося від їх імені усілякі заяви-звернення. Ось хоча б із цього жанру: «Майже цілий рік ми переховувалися від органів радянської влади. Живучи по схронах нужденним звірячим життям, не бачили променя сонця, не бачили як квітне мов маківка нове, радянське, щасливе життя…. Нам прощено, нас прийняла радянська влада, прийняв народ…» і т.д. і т.п.
За класифікацією зголошені із повинною поділялись на дві категорії: «бандиты», тобто безпосередні учасники ОУН чи УПА та «уклоняющиеся» - ті, хто переховувався від мобілізації до ЧА й проживав на нелегальному положенні.
Одним із перших після повернення радянської влади на західно-українські землі у 1944 році було т.зв. звернення уряду УРСР та ЦК КП(б)У від 27 листопада, однак це був розпал повстанського руху, зокрема в Галичині, тому ефективність його була незначною. А сатиричне повстанське видання «Український перець» у красномовному колажі навіть висміювало дане «звернення».
Найбільшою ж у сенсі виведення з підпілля була амністія з нагоди перемоги у війні й останній строк котрої минав 20 липня 1945 року. Тоді з’являлось з повинною справді чимало осіб, котрі за вище наведеною класифікацією розподілялись приблизно порівно.
У тогочасній радянській пресі широко публікувались різні заклики зголошуватись із повинною під красномовними заголовками «Останнє попередження», «Ще не пізно» тощо. Зокрема, у зверненні начальника управління НКВД у Львівської області генерала Грушка «Останнє попередження» ішлося:
«Радянський український уряд знає, що українсько-німецькі націоналісти підступом, погрозами та брехнею завербували до себе деяку частину чесних українців. Український уряд хоче, щоб ці обдурені повернулись до мирної праці, щоб вони разом з усім українським народом покращували добробут своєї держави. Уряд Радянської України закликав тих, хто обманом і терором був завербований до банд українсько-німецьких націоналістів, до всіх учасників ОУН, УПА, УГВР прийти з повинною до органів радянської влади, стати до мирної праці. Тим, що повернуться, було гарантовано урядом життя і недоторканість. … Президія Верховної Ради УРСР, Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У 19 травня 1945 року востаннє звернулась до учасників озброєних націоналістичних формувань, до учасників ОУН із закликом порвати з своїм минулим, покласти край грабункам і вбивствам, з’явитись до органів радянської влади з повинною. Строк цього останнього попередження закінчується 20 липня 1945 року».
Загалом протягом 1945 року на території лише однієї Львівської області (на той час половина теперішньої – південна частина входила до складу колишньої Дрогобицької області) з’явилось з повинною 20 612 осіб (тут і далі дані з Державного архіву та Архіву УСБУ Львівської області). Відповідна статистика по районах області виглядала наступним чином:
- Бібрський район: 1621;
- Буський район: 294;
- Бродівський район: 411;
- Велико-Мостівський район: 229;
- Винниківський район: 864;
- Городоцький район: 1659;
- Глинянський район: 995;
- Золочівський район: 555;
- Жовківський район: 540;
- Івано-Франківський район: 768;
- Кам’янко-Бузький район: 357;
- Краковецький район: 178;
- Краснянський район: 626;
- Куликівський район: 178;
- Лопатинський район: 622;
- Львівський (сільський) район: 167;
- Магерівський район: 310;
- Немирівський район: 314;
- Ново-Яричівський район: 109;
- Ново-Милятинський район: 147;
- Олеський район: 1643;
- Перемишлянський район: 804;
- Підкамінський район: 157;
- Поморянський район: 1974;
- Пониковецький район: 1626;
- Рава-Руський район: 227;
- Радехівський район: 458;
- Сокальський район: 496;
- Сокільницький район: 1232;
- Щирецький район: 386;
- Яворівський район: 861.
Цифри, якщо вони справді відповідають дійсності, направду вражають, однак знову зауважу, що ідеться загалом про нелегалів, тобто як тих хто так чи інакше брав участь в підпільному русі, так і тих, хто ухилявся від мобілізації чи іншим чином переховувався. Рівно ж варто їх зіставити з іншими статистичними даними (по цій одній області), згідно із котрими за указаний період було також: захоплено у полон повстанців та арештовано їх посібників: 28 476, убито 8 132 повстанців проти 492 з радянської сторони (військові та партійний актив).
Варто також зауважити деякі специфіки такого процесу зголошення. Так після явки з повинною зголошенці допитувались з приводу своєї діяльності у підпіллі й в принципі так чи інакше мусили розповідати про відомі їм події та спільників, а у багатьох випадках і «сипали» своїх колишніх друзів й організаційні сховки. Але заразом із цим, чимало зголошених з повинною легалізувавшись продовжували підтримувати тісні зв’язки із діючим Збройним Підпіллям, за що через деякий час були арештовані й засуджені. І таких випадків багато. Крім цього якесь число учасників підпілля робили спроби, змінити «окраску», тобто з’являтись з повинною під виглядом «уклоняющихся» - начебто вони просто переховувались від мобілізації. Однак такі штуки вдавались лише тим, хто жодним чином не «засвітив» себе й не був у «реєстрах» в районних «оперів», а це одиниці. Рівно ж чимало тих, хто вирішив вийти з підпілля, але заразом і не з’являтись з повинною, просто виїжджали до Львова чи інших міст, де за фіктивними документами, головно як переселенці з Польщі, влаштовувались на працю. Однак також немало таких через якийсь час, за зрадою чи в інший спосіб, були викриті радянськими спец органами й притягались до кримінальної відповідальності.
За яскравий приклад останнього можна навести інформацію про станичного одного із сіл на Львівщині. З наказу вищестоящого проводу у серпні 1945 року він передав керівництво станицею іншому підпільникові, а сам переїхав до Львова, де за фіктивними документами легалізувався й став працювати на одному з підприємств. У листі до свого наступника він пише, що змушений був покинути село, оскільки його «сипали» раніш зголошені з повинною. А що помешкання під час однієї з облав, очевидно, було спалено, то він разом із сім’єю не мав де прихилитись, оскільки «вже ніхто не хотів приймити…, і жінка (на той час вагітна, - П.Г.) моя не мала де сі подіти, а як прийшов до стодоли М., то вона кричала, що піде замельдує». Однак цього останного, як продовжує у листі, не хотів робити, оскільки «совість мені [не]доказувала аби когось видав». Заразом із тим на завершення цього листа він пише, що «як треба то я в кожду годину прийду»…
У 1950 році цей славний станичний був викритий органами МГБ й разом із сім’єю репресований. Кілька років тому мені пощастило зустрітись із його дочкою, котра, зокрема, розповіла, що після поверення додому один раніш зголошений, виступаючи проти виділення її сім’ї ділянки під забудову, кричав до батька «твоя земля в Сибіру»…
Але одна справа була виявити бажання зголоситись із повинною, трохи іншою справою було здійснити це на практиці, тобто фізично з’явитись перед «ясні очі» районного начальства. Простіше це було зробити підпільникам чи іншим нелегалам із сіл, котрі найближче прилягали до самого районного центру, або ж на території котрих розташовувались підрозділи НКВД або ЧА. З віддалених же сіл дістатись до «району» з цією метою було важче. Тому часто ті, хто виявив намір зголоситись із повинною, але боялись можливої помсти зі сторони своїх уже колишніх друзів, вдавались до різних хитрощів, або ж співдіяли з цією метою з оперативними та іншими працівниками району, а рівно ж і їхньою агентурою, у т.ч і з числа вже раніш зголошених з повинною.
Тут також можна навести кілька прикладів. Так, наприклад, в одному селі була проведена окрема «оперативно-агентурна» операція по виявленню осіб, котрі бажають зголоситись з повинною та через їхніх родичів схилити таких до цього. Від одного з «освидимителей» оперативниками районного відділу НКВД «были получены данные, что бандит К. скрывается в доме родственника – К. Дмитрия. Перепроверив эти данные осв. «ГРЕМИЛОВИЧ» было установлено, что бандит К. желает явится с повинной, после чего была установлена связь с его матерью, которая заявила, что он будет 4/VIII - сего года находится в саду пренадлежащем его родственнику К. Дмитрию и тогда его можна будет взять от туда в ночное время, что Оперативным работником было сделано.
По аг. данным осв. «БЕК» который установил, что бандиты С. Андрей и Л. Николай скрываются в селе. В результате проверки этих данных и установлении связи с родственниками их с целью переговора, последние явились с повинной.
От агента СЕНИК 8/VIII-1945 года были получены данные о том, что Станичный села, скрывается в доме своего родственника К. Николая. Перепроверяя эти данные через осв. ГРЕМИЛОВИЧ было получено аналогичные сообщения, на основе чего было организовано 2 ночных засады, которые положительных результатов не дали. После этого была организована встреча с К. Николаем, который во время беседы с ним дал свое согласие привести в расположение воинского гарнизона Станичного. 10. /VIII-1945 года [станичный] явился с повинной. В этот-же день 10/VIII-1945 года осв. «БЕК» сообщил, что участник боевки – Ц., который является неродным братом Источника так-же вышел из банд боевки и скрывается в селе, после чего была установлена связь с матерью бандита, которая дала свое обязательство о явке ее сына с повинной. На следующий день бандит Ц. явился с повинной.
Таким образом, - резюмується у цьому документі, - проведенная агентурно-оперативная работа по ликвидации банд боевки села … сводилась к тому, что вся агентура была направлена на выявления связи бандитов с их родственниками, через которых проходило розложение среди участников боевки и этим путем их легализация».
Наведені архівні дані мені підтвердив у цьому селі місцевий дослідник.
Схожі випадки траплялись й по інших селах. Так, двоє членів кущового проводу (один із них був тим, що кричав до колишнього станичного «твоя земля в Сибіру»), очевидно, боячись помсти зі сторони активно діючої тут районної боївки СБ, через місцевого мешканця пов’язались з членом райвиконкому, уродженцем одного з сіл району й через деякий час той прибув до місця їхнього сховку разом з військовим нарядом, котрий начебто затримав цих функціонерів. Принаймні один із них після легалізації негайно виїхав до Львова й, очевидно, появився у рідному селі не раніш як була цілком розбита боївка СБ.
А іншого колишнього станичного, як мені розповідали в одному селі, батько віз до районного центру на дні підводи, наповненій усіляким непотребом.
Траплялись також й химерні долі зголошених із повинною, котрі хоч і не були притягнуті до кримінальної відповідальності, однак якщо хтось із членів їхньої сім’ї продовжував залишатись у підпіллі, або ж загинув – мусив бути виселеним на спец поселення до Сибіру, як «член семьи УПА».
Наступною була амністія з початку 1946 року, на котру після зимової блокади сіл з’являлись решта охочих. За чотири місяці (з лютого по травень) по Львівській області явка з повинною складала 646 осіб. В основному серед зголошених учасників підпілля були бійці самооборони, котрі не були добре підготовлені на довготривалу боротьбу. Крім цього зголошувались й через спеціальні накази ОУН, аби таким чином легалізуватись й далі продовжувати боротьбу.
Так після 1946 року залишились у підпіллі переважно лише самі, як казали комуністи, «матьорі» бандерівці, або по-сучасному – пасіонарії. «На сегодняший день, - ідеться в одній із партійних доповідей, - мы имеем остатки бандитов, которые с повинной не придут, - это сотенные и станичные, которые растеряли своих бандитов и сейчас как волки рыскают по одному-два и с этими одиночками гораздо труднее бороться, учитывая что они дерутся до крови, вы многие знаете, когда эти матерые бандиты кончают самоубийством но не сдаются».
Самі повстанці до зголошенців ставились по-різному. Тих, хто справді зажив мирним життям й не співпрацював із «органами» здебільшого не чіпали. Однак це радше стосується рядових учасників підпілля. Що стосується функціонерів, то тут, справа виглядала складнішою. Наприклад після Зимової блокади 1946 року, під час котрої підпілля зазнало відчутних втрат, а подекуди, здавалось, й зовсім перестало існувати, так як на якийсь час були втрачені організаційні зв’язки, кущовий одного з районів Львівської області вивів уцілілих учасників свого куща з підпілля, котрі через амністію легалізувались. Так от наступного 1947 року, після відновлення організаційних зв’язків цей кущовий був зліквідований, а організоване підпілля, зрозуміло в скромніших розмірах, на цьому терені продовжувало активно діяти ще цілих три роки.
Однією з останніх амністій від радянської влади був наказ міністра державної безпеки УРСР «Про непритягнення до кримінальної відповідальності учасників решток розгромлених українських націоналістичних банд в західних областях Української РСР, що добровільно з’явилися до органів радянської влади з повинною» № 312 від 30 грудня 1949 року.
Чимало таких «замельдованих» після 1990 року стали членами Братства ОУН-УПА, щоправда були й такі, котрі саме через це (бо бути «мельдованим» десь уважалось таким собі поганим тоном) не вступали до Братства. На початку двотисячних я мав нагоду зустрітись і з цією категорією колишніх повстанців. Так, наприклад, один із таких воював у Самооборонному кущовому відділі, кілька разів був ранений, вигоювався про криївках та стрихах, так що, як сам мені розповідав, носили його на простирадлах, і от після проголошення чергової амністії узяв воза й лежачи (сам не міг добре ходити) поїхав до райцентру. Після видужання в лікарні повернувся додому (перед тим ще будучи добряче «обробленим» «на Лонцького»), начебто до мирного життя. Але тут, каже, щоночі приходили до мене гарнізонники й поваливши на землю копали «на гниле ябко». Після проголошення незалежності до Братства не вступив саме через те, що був «мельдований». Пригадую, як він радів перед дружиною, що «кореспондент приїхав». Однак вона не поділяла його радості, мовляв, що з того, що ти воював, чи маєш якісь привілеї. На що той, на моє приємне здивування, різко відповів: а мені нічого не треба, я маю свою державу, свій прапор, свою газету…
Тому загалом справа «зголошенців» є неоднозначною й потребує, при необхідності, більш детального з’ясування у кожному конкретному випадку.
