Українська історія – невичерпне джерело сюжетів для книжкових бестселерів та кіношних блокбастерів. З цією думкою погодиться кожен, хто занурювався в роботу з архівними документами чи спогадами очевидців бурхливого минулого нашого народу
Першими це зрозуміли письменники: "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Чорний ворон" Василя Шкляра, "Століття Якова" Володимира Лиса, "Танго смерті" Юрія Винничука – книги, які із захопленням сприйняла читацька аудиторія, продемонструвавши попит на історичну белетристику в Україні.
За три роки після початку війни цей попит зріс ще більше. Не відстає і пропозиція – розмаїття історичної прози зросло в рази (подивіться кількість написаного на історичну тематику лише Андрієм Кокотюхою). Мене як історика та завзятого читача це неймовірно тішить, адже розумію, що суспільне уявлення про минуле формуються не стільки науковими, як якісними художніми текстами.
Проте, хотілося більшого: українського історичного кіно. Адже "краще один раз побачити, аніж сто разів почути". І в цьому напрямку теж помітні позитивні зміни – "Поводир", "Жива", "Гіркі жнива".
Поява екранізації роману Андрія Кокотюхи "Червоний" – не лише закріплення тенденції, а можливий вихід на новий рівень. Цей фільм вирізняється від дотеперішнього українського історичного кіно. Його цільова аудиторія ширша і охоплює не лише зацікавлених українською історією.
Динамічний, жорсткий бойовик, здатний втримати увагу до екрану людей, які не особливо розбираються в перепитіях нашого минулого. Але й любителі історії не будуть розчаровані: в основі сюжету фільму (і книги Кокотюхи) – бандерівське повстання в одному з таборів ҐУЛАҐу. Малознаний, але один з переломних моментів історії.
Нездоланна табірна імперія СРСР, що була одним з найяскравіших символів комуністичного режиму, дала тріщину під ударами тих, кого мала перемолоти. Вояки УПА, потрапивши за колючий дріт, не припинили боротьби. Упівці принесли в табори "бацилу бунту", придушити яку виявилося дуже важко.
Жорстока війна з кримінальними, яких використовувала адміністрація концтабору для терору над політичними в'язнями, врешті повстання проти самого табірного керівництва – це історичні реалії кінця 1940 -початку 1950-тих років.
Дотепер зацікавлений глядач міг дізнатися про них лише з документального кіно, наприклад "Загадка Норильського повстання" Михайла Ткачука. Завдяки "Червоному" ці події оживають на екрані в повноколірному, сповненому емоцій форматі.
Українець, здатний піднятися на боротьбу навіть за найнесприятливіших обставин – це типовий герой українського історичного кіно. Таким є і Данило Червоний. Але не зовсім таким. Звичний для нашого кіно герой гине, трагічно і героїчно. Червоний змушує гинути своїх ворогів, здебільшого не дуже героїчно.
Змінюються герої українців, бо змінюються самі українці, віднаходячи себе справжніх у минулому. Десятиліття тому вони успішно боролися з совково-кримінальним гібридом у ҐУЛАҐу. Нині – успішно протистоять такому ж, опертому на совок і кримінал, режиму у Москві.
Згадуючи минулі перемоги, ми стаємо сильнішими сьогодні. Тому давайте дивитися "Червоного". З Дня незалежності - в кінотеатрах України.
Володимир В’ятрович, історик, Голова Українського інституту національної пам’яті для “Української Правди”
