14 червня 1867 року в селі Олишівка на Чернігівщині (нині – село в Борзнянському районі) в українській шляхетській сім’ї народився Володимир Савченко-Більський, український військовий діяч, контр-адмірал, генерал-хорунжий флоту УНР, у 1919-20 роках – начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства.
Батько Володимира, Олександр Савченко-Більський, був знаним на Чернігівщині іконописцем. Свій родовід він вів від литовського шляхтича Сави Більського, що наприкінці XVI сторіччя прийшов до Запорізької Січі. Мати Володимира також належала до старовинного козацького роду Суліїв, до якого належали Федір Сулій, голова українського гуртка в Петербурзі часів Шевченка, брав участь у його перепохованні. Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій входив до делегації, що зверталася до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію.
З цього роду вийшла ціла плеяда громадських діячів. Рідний брат Володимира, Михайло, став знаним агрономом, і свого часу займав пост генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а в 1918 році був обраний членом президії Всеукраїнського Земського Союзу. Інший брат Володимира, Василь, був популярним у Чернігові малярем, а його син, Олександр Васильович Савченко-Більський, став знаменитим українським художником.
Сам Володимир обрав військову кар’єру. Ще в 1888 році рік прослужив у складі 112-ого Уральського пішого полку, після чого вступив до піхотного юнкерського училища. Після закінчення, у 1893 році отримав чин поручника і отримав призначення в елітний 22-ий Нижегородський піший полк, що квартирував у Польщі. Але тяга до рідної землі з часом взяла гору і в 1902 році Савченко-Більський був переведений у Севастополь, на флот.
У Севастополі активно включається в життя української севастопольської громади, стає членом конспіративного гуртка «Кобзар», де з двома десятками морських офіцерів та місцевих освітян береться за популяризацію української пісні, поширення книг, організацію українських театральних вистав.
Першу світову зустрів у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, мав неабияку популярність серед матросів. Після Лютневої революції 1917 року на базі «Кобзаря» утворюється Українська Чорноморська Громада, у якій Володимир Савченка-Більський займає пост заступника голови Ради по культурно-освітніх справах. Паралельно, він контролює діяльність українських корабельних Рад, бере участь в українізації кораблів Чорноморського флоту та розробці української військово-морської доктрини.
У листопаді 1917 року півекіпаж Володимира Савченко-Більського, що нараховував 600 багнетів, склав Морський курінь ім. гетьмана Сагайдачного, який під командою мічмана Якима Христича вирушив до Києва для захисту столиці від більшовицьких військ Муравйова. Сам Савченко-Більський у грудні був призначений на посаду Директора Канцелярії Морського Міністерства, став одним із співавторів «Тимчасового закону про флот УНР», який закріплював за Україною право на власний флот. За заслуги у справі становлення українського флоту в 1918 році отримує ранг генерал-хорунжого.
У 1919 році, для формування кадрового потенціалу, очолює відкриту в Кам’янці-Подільському Гардемаринську Школу – перший український військово-морський навчальний заклад сучасності. На посаді начальника Головної військово-морської управи в 1920 році намагається організувати захист від більшовиків, сформувавши Дніпровську воєнну флотилію та створивши морської піхоти для бронепотягу морського відомства «Чорноморець», який з серпня активно діяв на фронті проти більшовиків.
Після переходу Збруча армією УНР, був інтернований, оселився в Ромейках на Волині, біля Сарн, пише до багатьох українських часописів спогади, а також статті, присвячені геополітиці та історії флоту. 10 травня 1937 року, напередодні 70-ліття, за активну життєву позицію та внесок у розбудову війська був нагороджений Хрестом Симона Петлюри
З початком Другої світової війни створив при Українському Допомоговому Комітеті у Варшаві організацію «Українські Комбатанти», в рамках якої колишні старшини армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом. У 1943-му став одним з ініціаторів створення у складі Вермахту Українського Визвольного Війська, яке пізніше увійшло до Української Національної Армії генерала Павла Шандрука.
Після війни перебрався до Франції, де продовжував брати участь в житті української діаспори, двічі очолював Головну Раду Хреста Симона Петлюри.
Помер 21 вересня 1955 року, похований у французькому місті Абодант.
