Студії над історичною географією галицьких та волинських земель започатковані ще у середині ХІХ ст., однак локалізація окремих об’єктів літописної географічної номенклатури досі залишається дискусійною або ж знаходиться на периферії дослідницьких пошуків. До їх числа відноситься оронім “Лиса гора”, згаданий у літописі під 1224 р. (за М. Грушевським, В. Пашуто) чи під 1225 р. (за М. Котляром).
Цей літописний пункт науковці розміщували поблизу містечка Тарногора на річці Вепр або ж пов’язували його з Лисогірським пасмом Свєнтокшижських гір в Малопольщі. Проте детальний розгляд перебігу військової кампанії 1224/1225 р. породжує вагомі сумніви щодо достовірності вказаних варіантів локалізації Лисої гори.
Основу для літописного сюжету про Лису гору заклали суперечності між Мстиславом Удатним та Данилом і Васильком Романовичами, які інспірував белзький князь Олександр Всеволодович. З метою убезпечити свій стіл від посягань Романовичів Мстислав з дружиною, рушивши з Галича, “приде на Лъıсоую Гороу”. Після цього і аж до моменту втечі Мстислава літописець оминає його увагою, що, вочевидь, пояснюється певною пасивністю галицького князя у цій військовій кампанії. Ймовірно, Мстислав не покинув Галицької землі й, обравши тактику своєрідного очікування, сподівався розгромити дружину свого зятя у генеральній битві на галицько-волинському пограниччі. Тим часом, Данило Романович за допомогою польського війська пішов назустріч галицькому князю. Намагаючись допомогти своєму союзнику, Олександр Всеволодович з Белза надіслав частину своєї дружини на підмогу Мстиславу, але по дорозі “срѣтившимъ же имъ рать” Данила, яка, ймовірно, рухалася з Володимира і “вогнаша и в град̑ Белз. и за мало города не взѧша”. Позбавивши свого тестя військової допомоги белжан, Данило “наоутреѧ поидоша противоу” нього, як наслідок “Мьстиславоу же не стерпѣвшю. и возвратисѧ в Галичь”. Відступ без бою галицької дружини, розв’язав руки Данилу, який не заставши Мстислава на Лисій горі, “воевавшю с Лѧхъı землю Галичькоую. и ѡколо Любачева”. Після спільного спустошення галицького пограниччя шляхи Лєшка Білого та Романовичів розділилися. Краківський князь з військом, повертаючись до Малопольщі вздовж Розточчя, по дорозі займався грабунком, в тім числі “и ѡколо Любачева”. Натомість, дружина Романовичів на шляху до Володимира “плѣни всю землю. Бельзеськоую. и Червеньскоую”. Те, що військо Лєшка Білого опинилося поза військовими діями у вотчині Олександра Всеволодовича підтверджує наступна літописна фраза “и бъıс̑ зависть Лѧхомъ”, породжена не лише жалем поляків за втраченою здобиччю, але й боязню посилення Романовичів за рахунок белзького князя.
Отож, поетапна реконструкція подій 1224/1225 р. спонукає нас зосередити пошуки Лисої гори південніше Белза й на схід від Любачева, тобто десь в районі північної межі Галицького князівства. На території, яка охоплювала цей відтинок галицько-волинського пограниччя, зафіксовано два ороніми з назвою “Лиса гора”: у Львові (відома також як Княжа гора та Горай) та на Гологорах, поблизу с. Червоне Золочівського району Львівської області – неподалік літописного Пліснеська. Про Лису гору (“montem Calvariae”) в Львові йдеться у дарчій грамоті Лева Даниловича міській церкві св. Миколи від 8 жовтня 1292 р., проте, як переконливо довів О. Купчинський, цей документ варто відносити до категорії фальсифікатів. Достовірна ж згадка про окреслений оронім походить лише з XV ст., а латинізовані варіації назви “Лиса гора” (“Mons Calvus” або ж “Кальварія”) набули свого поширення лише у XVII ст.
Натомість, варіант ототожнення досліджуваного літописного пункту з Лисою горою (412 м н. р. м), однією з вершин центральної частини Гологірського горбогірного пасма, виглядає більш вірогідним. З огляду на природну обороноздатність ландшафту, Гологори поряд з Розточчям та Вороняками вже у ІХ–Х ст. відігравали виключно важливу стратегічну роль. Зокрема, тут проходила границя між племенами бужан та карпатських хорватів, яка в загальних рисах збігається з кордоном між Волинською та Галицькою землями у княжу добу.
На користь “гологірської” локалізації Лисої гори вказує її близькість до “Рожного поля” (сталого місця для військових конфліктів на галицько-волинському пограниччі), яке простягалося від лівих допливів річки Белзець до лівих допливів річки Гологірки. Цю тезу підкріплюють і археологічні джерела, які засвідчують функціонування тут кількох середньовічних городищ (Княже, Глиняни, Скнилів). Так от, Лиса гора на Гологорах фактично височіє над “Рожним полем”, а віддаль від неї до Борткова не перевищує 7 км по прямій лінії.
Зрештою, з осідку Мстислава Мстиславича до Голих гір та Лисої гори було нескладно дістатися. Мова йде про шлях з Галича до Звенигорода і далі на Волинь, який простягався долинами літописних річок Боберки, Щирки та Зубри. Ймовірно, дружина галицького князя у 1224/1225 р. рухалася на північ вздовж Боберки аж до її витоків, а далі пішла попри Гологори в районі сідловини пасма поблизу Мостища й попрямувала до Лисої гори. Важливе значення цього місця підкреслює те, що на південно-західній околиці Мостища в ур. Бучкова гора зафіксоване городище ХІІ–ХІІІ ст. Із стратегічної точки зору “стояння” Мстислава Удатного на Лисій горі було доволі вигідне. Цьому сприяла безпосередня близькість до “Рожного поля”, а також надійний тил з півдня, який забезпечувала військова залога у городищах Мостище, Підгородище, Унів та Гологори.
Чи не єдиний шлях з південного боку до Лисої гори, а далі до “Рожного поля” пролягав “затокою” між узгір’ями Гологірського пасма, звідки беруть початок Гологірка і Золота Липа. Сполучення цією долиною контролювало укріплення на північних околицях теперішнього села Гологори. Воно локалізоване на мисоподібному виступі пасма на висоті 373 м н. р. м та 55 м над рівнем долини. Городище має у плані трикутну форму й від східної сторони було захищене валом та ровом. Довжина земляного насипу сягає 90 м, а його висота становить 1,2–2,0 м. Потужність культурного шару на городищі складає 0,2–0,6 м, а серед виявлених тут артефактів варто виокремити фрагменти керамічного посуду, зокрема амфор, та кручений браслет синього кольору, які датуються ХІІ–ХІІІ століттями.
Отож, “стояння” Мстислава Мстиславича у 1224/1225 р. на Лисій горі саме в межах Гологірського горбогірного пасма підтверджується територіальним тлом конфлікту Мстислава Удатного з Романовичами, топонімікою, географічними відомостями та опосередковано – археологічними матеріалами.
Віталій Ляска, Історико-культурний заповідник "Давній Пліснеськ"
