Про мобілізацію та бойові дії під час Першої світової війни – публікуємо нариси з історії українських січових стрільців.
Серпень 1914 – листопад 1918 рр. – криваві та жорстокі чотири роки Першої світової війни забрали життя близько 10 млн осіб. Українців, які ще на той час не мали власної самостійної та суверенної держави, мобілізовували до лав як австро-угорської армії, так і російського імперського війська. Оголошена у липні 1914 року загальна мобілізація спричинила те, що українці були змушені воювати на двох фронтах, часто один проти одного.
Гал-інфо у співпраці з Центральним державним історичним архівом України у Львові продовжує публікацію циклу архівних матеріалів. Цього разу публікуємо нарис з історії українських січових стрільців одного з учасників бойових дій.
Публікуємо текст без правок зі збереженням стилістики автора.
"Вражіння з минулого
В день загальної мобілізації т.ч. 1 серпня 1914 р. бачив я під час переїзду до місця постою мого полку, по всіх залізничних станціях великі товпи гамірного народу.
Не робили на мене вражіння ні ридання матерей за синами, ні жінок за мужами, бо зайняла мене думка, що сей надійшла пора, може встане Україна зі сну вікового.
Хвилево лише вразила мене одна сцена: якийсь бідака в сірій полатаній свитині прощав жінку і трилітне дитятко. Як мати за батьком ревно голосила, то дитятко у своїй наімности тільки жалібно лебеділо: “А скоро вертай тату”. І витягнуло маленьке рученята, щоби може востаннє попрощатися з батьком.
Один добродій вискочив з поїзду та дав маленькому дещо дрібної монети. Мати дитятка не могла надякуватися та сейчас поділилася з мужем і тою лентою, бо потім не конче можна було пізнати, коли він обідав.
День 21 серпня також вбився мені в пам'ять. Була се п'ятниця 3 г. з полудня, як полк наш переступав російські кордони.
Тоді як в 1185 р.. як згадуя ся в Слові о полку Ігоря, зловіщий знак на небі вказався. Сонце почало мінитись, здавалось, що от-от цілком померкне. Небо місто ясно-голубої, темно лазурову прийняло краску, а на нім зорі замерехкотіли. У воздусі пройшов якийсь дивний, проймаючий холод та гробова тишина настала.
Свірчики (цвіркуни, - ред.), що в полі на спеці грались, замовкли, а перепелиці гей оніміли, не могли поняти зміни природи.
Глухі простори перебило тільки кілька разів зловіще, храпливе кракання воронів, що перелітали понад нами в бори.
А ті темні, смерекові бори ще більше почорніли та поніміли, бо всяка птиця з чуду замовкла, а звір дикий ще не очуняв з денного просоння.
І села не ті вже, що були ще вчера; не видно цікавої товпи при дорогах, а в других, спалених лиш пси блукали по пожарищах.
Ритмічний хід тисячного війська, бренькіт оружя, скрипіт соток возів вантажних та іржання коней в сумеркові притьмленного сонця жахом кождого проймало, як переступав кордони, бо знав зловіщий на небі віщував дійсно комусь нещастя.
Та сонцю гейби жаль нас стало, що ворожило нам лихо і гей для розради, що по невдачах сповняться ще мрії, ще раз появилось у величі своїй, а йому у привіті із тисячів грудей понеслась пісня тужно-весела.
У вогняному поході йшли ми через Тарноград, Білгоряй, Щебрешин (полські села, - ред.) і тд. граничними оселями між українцями та мазурами, а я благав Бога, щоби ту колись стали стовпи граничні України.
Але 26 серпня судилося нашому полкови під селом Жеребці (сучасне село Зьребці у Польщі, - ред.) стрінутися з противником, який окопавшися, крісовими сальвами та шрапнелями привітав наші передні сторожі.
Як на кіновому крані пішли перші наші сотні у розстрільну, а другі розпорошились у запасі. Як тільки наші розстрільні створили огонь, обізвалися сейчас і наші гармати, гейби обурюючись, що противник зненацька густими сальвами посипав на нас відразу.
Гей на маневрах, етапами по кількадесять кроків ми поступали вперід, а противник змінив сальви на скору, то знов повільну стрільбу.
Моя сотня була в запасі о яких 100 кроків від розстрільної. Здивувало мене що противник більше правжив запасові відділи як розстрільні, але сейчас зорієнтував я, що він мав напроти заходяче сонце, тож брав ціль зависоко і так страшно нас пражив в запасі: Ту один мій жовнір зойкнув та хватився за голову, другий почав сичати та паньчити руку, вістун відважніший лиш піднісся, хотів щось сказати, не скінчив слова, поцілений в серце, легенько оклонився і віддав духа.
На наше щастя сурмач вчас обізвався, даючи знак наступати.
Свист свиставок, крик вперед, тарахкіт скорострілів і крісів, гук гармат, шум-ревіт стрілен, траскіт шрапнелів, зойк ранених, та пронизливе урра-урра зливалося в пекельний рев-грехіт-гук, який що десятого довів нас побідно до заняття неприятельських позицій.
Заходило сонце як ми перемогли противника та станули постоям в місце нашої побіди для відпочинку. Старшині призначено нічліг в палаті дідича того села. Я сейчас побачив, що не конче буде ту нічліг милий, бо перед палату заїхала санітарна кольона червоного хреста. Вози гнець знову від'їхали, а по кількох хвилинах почали вертати.
Отворили перший та витягли на ношах чотирьох ранених і один мав голову зав'язану білим завоям, як Турок, що ходив на прощу до Мекки. Сему відломок шрапнеля видер жмут волосся зі шкірою над лівим ухом. Другому крісові кулі подіравили стопи, бо казав що йому здаяся, гейби наступив на цвяхи обома ногами. Третий не міг говорити, йно стогнав тяжко та тримався руками де кінчаються ребра. Лікар, присутний, махнув лиш рукою, а всі зрозуміли, що нема йому ліку, бо куля желудок прошила. Четвертий був сотник, якому ґранат урвав ліву руку, сей також не міг говорити, а стогнати було му стидно, тож з болю закусив лиш зуби.
На тих, що з другого витягненого возу, не мож було дивитись: Одному ґранат відірвав праву ногу; сей вже прощався зі світом. З болю страшного та упливу крови тільки час від часу підносив повіки. другому шрапнель страшно пошарпав черево, але і його ту ще привезли, бо трохи ще дихав. Третий тільки харчав вже, а за кождим дихненням лише кров з уст булькотіла, очевидно ранений був в лехкі. Четвертий був старшина московський, з ґранадірського полку, який також стогнав з болю від ран на обличю, посічений шаблями, бо до останка боронив своїх позицій.
Оттак віз за возом сотки їх звозили, а ми пішли на відпочинок в кімнату, в сусідстві операційної самі.
Я заснув як звичайно, бо знав, що так бути мусить, а збудився аж рано, як товариші голосно почали нарікати, що не могли спати через стогін ранених та зойк оперованих.
І так минали дні за днями, ба й роки за роками, а кождий день другий не приносив нічо нового, тільки все нові транспорти, нові бої та нові болі".
