Російська активістка Ірина Калмикова отримала політичний притулок у Литві. До цього вона переховувалася в Білорусі, а потім нелегально перейшла кордон із Україною. Весь цей час із Іриною був її неповнолітній син Руслан. Під час цих подій в Ірини Калмикової в Росії померла дочка. Матір потрапити на похорон не змогла.
Ірину Калмикову затримували в Росії понад 50 разів, зрештою, було порушено кримінальну справу. Білорусь натомість згадує з особливою теплотою: каже, що тут вперше відчула кардинальну відмінність решти світу від Росії. Зараз сім'я живе у Вільнюсі.
У Вільнюсі Ірина Калмикова працює прибиральницею в меблевому цеху. Кожен день їй потрібно підмести і вимити тисячу квадратних метрів, а ще – 10 туалетів, три душові та чотири кабінети. Можна працювати менше, але Ірина бере понаднормові – по 4 євро за годину. Своєї нинішньої тимчасової зайнятості жінка не соромиться. Цього року її син Руслан піде в російськомовну школу, до сьомого класу, і потрібно купити йому пристойне вбрання.
– На білорусько-українському кордоні, під Брестом, нас висадили з електрички, тому що у сина не було паспорта, – розповідає Ірина Калмикова. – Що робити? Куди йти? Поїхали до Мінська на вокзал, зайшли в інтернет-кафе, і я написала в «Фейсбук» Сарі Херст (журналістки з Лондона – ред.). Та зателефонувала білоруському журналісту Валерію Калиновському, який зв'язався зі знайомою, письменницею Наталією Бабиною. Погодували нас, дали житло, дали речей, допомогли з грошима, причому зовсім не знаючи нас!
Все-таки люди в Білорусі відрізняються від росіян. Ось винаймала я в Бресті кімнату на ніч. Приїхала жінка, віддала ключі, назвала адресу і каже: «Будете йти, киньте ключі в поштову скриньку». Я запідозрила обман, тому що все дуже просто! Виявилося, ніякого обману. Потім мала доплатити, а жінка каже по телефону: «Ну, залишите гроші там на столі». Як так? Чому Росія поруч, а люди зовсім інші? Чому така чистота? Чому міліція на вулиці запитує, чим нам допомогти? Звичайно, є політичні репресії, і все-таки це – зовсім інша країна.
– Потім Ви потрапили в Україну. Але в російській опозиції образ України трохи ідеалізований, а там же свої проблеми. Що Ви очікували побачити і що побачили в реальності?
– Дух свободи. У Києві прийшли на площу, там люди протестують, багаття палять, але ніхто їх не забирає, ніякої поліції… Люди кажуть, що нічого не змінилося і що стільки пролилося крові на Майдані марно, тому що колишні чиновники і корупціонери залишилися при владі. І навіть Порошенко обіцяв продати свою шоколадного фабрику, а тепер не може. Ну так, якщо річ коштує п'ятдесят копійок, а ти просиш два рубля, то її ніхто не купить. Люди скаржаться, що роботи немає, зарплати маленькі. І так – на всьому пострадянському просторі, тому що методи роботи найчастіше колишні, дуже багато чиновників із радянських часів залишилося.
– Чому Ви все-таки не залишилися в Україні і поїхали до Литви?
– По-перше, в Україні росіянам не дають статус (політичного біженця – ред.).
– Чому, як Ви думаєте?
– В Україні триває війна, люди дуже бідні, їм не до мігрантів. Тим більше, кожен мігрант, нехай навіть сто разів антипутінський, може виявитися кадебешником... Приймати політичних біженців може собі дозволити спокійна країна, де немає війни. Тому я в Україні [документи] навіть не подавала. Ну і, звичайно, я нелегально перейшла кордон, і могли порушити кримінальну справу. І ще важливий момент: в Україні в чиновники пролізло дуже багато кремлівських гебістів, і мене могли легко викрасти, як Развозжаєва (у 2012 році Україна видала Росії російського опозиціонера Леоніда Развозжаєва, як стверджують правозахисники, незаконно – ред.). І ще мене могли екстрадувати до Росії, оскільки в Одесі вже був епізод, коли ледь не екстрадували краснодарця Петра Любчанкова.
– Отже, Ви опинилися в Литві. Які були перші відчуття?
– Перш за все, сподобався Вільнюс. Така чистота, стільки зелені, з району в район їдеш, як по лісові. Коли йдеш по місту і бачиш людей, вже видно, що це – Європа. Хоча багато ще тих, хто хоче совдепів, але молодь вже майже не розмовляє російською, процес триває.
– Чим литовські чиновники відрізняються від російських?
– Прийшла я в поліклініку, ще без статусу, з тимчасовим посвідченням. Мене прийняли без черги, навіть не знаючи, хто я. Пішла я в школу. Директор школи розмовляв так, що я не зрозуміла спочатку, що він директор. У Росії будь-який начальник розмовляє гордовито, а тут такого немає. Ще звернула увагу, що в шкільному класі 12 осіб. А в московських класах по 30 і більше. Ось і подумайте, де дітям краще.
– Наскільки важко було отримати статус політичного біженця? Наскільки складна процедура?
– Статус дали дуже швидко, всього за півтора місяця. Хтось чекає і по півроку, але у них, напевно, не така доказова база. А у мене – понад 50 затримань, голодування багатодітних матерів, і акція 6 травня, і акції за Савченко, за Україну, і кримінальна стаття. Місцеві депутати звернулися до міграційної служби, розуміючи, що я тут із дитиною, а без статусу не можна працювати.
– У Росії Ви були підприємцем. На Вас почали тиснути, Ви почали боротися, що і привело Вас в опозицію. Але тепер Ви – в чужій країні, на орендованій квартирі, працюєте прибиральницею. Варто було боротися?
– Я не хочу бути з тими, хто мовчить. Я не хочу, щоб в Росії підтримували Путіна 87 відсотків разом зі мною. Нехай буде 86, але без мене. Путін захопив владу. Він не мав права згідно з Конституцією йти на третій термін. Він без референдуму змінив Конституцію і зробив шестирічний термін президентства.
Коли люди в Краснодарі вийшли на підтримку України, їх насправді було репресовано. Але чому тоді можна було підтримувати сепаратизм в Криму? Чому у людей в країні немає грошей, а Путін будує собі палаци? Путіну було шкода людей в курортному Криму, але чому не шкода людей в Сибіру, які живуть в злиднях? Ви порівнюєте моє становище в Росії і в Литві. Але Литва дозволила мені заробляти і жити, а в Росії моє житло спалили, тому що я не хотіла віддавати москвичам свій бізнес. І все одно я – громадянка Росії, я її господар, а Путін – загарбник і окупант.
