Як прали у давнину, коли не було проточної води, пральної машини і спеціальних миючих засобів?
Сьогодні розповімо про жлукто – ємність, яку використовували на одному із найважливіших етапів прання – зоління - вимочування одягу у лужному розчині, який готували із золи (звідси й назва).
Жлукто – дерев'яна посудина для зоління білизни. Źłukto, źłókto - запозичення з литовської мови; лит źlủgtas «замочена білизна; бочка, в якій перуть білизну», пов'язане із žilủgti «мокнути».
Жлукто ще могли називати зольник, «зварялник». На Хмельниччині жлукто мало паралельні назви: вулай та гуличок. Відомими були й інші: на Тернопільщині – «зольниця», у Карпатах — «зварка», «зварька», «поливаш», а крім цього, для прання використовували і «цебри».
Відомі два види жлукта: бондарські та їхні примітивніші попередники – довбані бочки без дна. У цьому випадку, на цебер клали дві-три дошки, а поверх них ставили ємність без дна: після зоління дошки розсували так, щоб вода стікала у цебер, а одяг залишався зверху. Тимчасовим «заткалом» для цього типу жлукта була гречана солома, хоча її використання було спорадичним через колір, який вона надавала білизні.
Типовий вигляд жлукта бондарської роботи – це бочка на трьох ніжках із діркою на дні, яка закривалась «околотком» – дерев'яним кілочком. Важко сказати, коли саме з'явилося жлукто бондарської роботи із клепками, проте можна припустити, що це кінець 19 – початок 20 століття. Дослідники фіксують приклади паралельного співіснування обох. Бондарське було зручнішим у використанні і зустрічалося практично у кожній сім'ї.
Слід зазначити, що у жлукті не прали – лише золили.
Інформація Зоряна Ципишева, Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
