Замість прологу. «…Напад на людей, які знаходились на площі був несподіваним. Попри неспокій та непевність ситуації ніхто не очікував на криваву бійню. Зрештою, кияни, які перебували тут були беззбройними і ніяких злочині не скоювали. Навіть за мірками не зовсім адекватної влади їхню поведінку аж ніяк не можна було назвати екстремістською.
Тим жахливішою була мить, коли раптово озброєний до зубів «Беркут» почав без розбору жорстоко бити усіх, хто потрапляв під руку. Людей валили на землю, і утрох-вчотирьох калічили гумовими палицями і ногами. Тих, хто рятувався, доганяли і так само звалювали на землю і били, били, били…»
Ні, це не спогади очевидця розправи Януковича над Студентським Майданом. Це – опис подій, які стались у столиці України 18 липня 1995 року, в день, який увійшов в історію як Чорний вівторок. Криваві події, які розділяє майже двадцятилітній проміжок, мали багато спільного. Окрім десятків безневинних жертв, нелюдської жорстокості влади Чорний вівторок і розгін Студентського Майдану єднає також церковна брама. Але якщо взимку 2013 року церковна брама Михайлівського монастиря УПЦ КП стала воротами спасіння для бідних студентів, то влітку 1995 року – закрийте очі й уявіть! – саме з церковної брами Софійського собору і вискочив «Беркут». Завдання беркутівців тоді, у 95-му, було ще абсурднішим, ніж побиття мирних дітей-протестувальників. Тоді, криваве місиво на Софійській площі було вчинено, щоб не допустити на територію Софійського комплексу Патріарха Київського і всієї Руси-України. Померлого Патріарха.
«Хто володіє Софією –
…той володіє Україною». Ці слова належать нинішньому Патріарху Московському Кірілу, і треба відзначити, що це той нечастий випадок, коли із очільником Російської церкви важко не погодитись. Софійський собор – не просто унікальна пам’ятка історії та культури, заслужено зачислена до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Софія Київська – це кафедральний (головний) собор Київської Русі, символічний центр усієї православної віри Володимирового Хрещення (включно з нинішньою територією Російської Федерації).
Подібно до того як міфи «Рускаго міра» розбиваються об той незаперечний факт, що Київ був заснований на пів тисячоліття раніше Москви, так само Російській церкві складно пояснити, чому Руссю-Україною має правити Патріарх Московський, якщо кафедральним собором Русі була і залишається Софія Київська. Звичайно, допоки в Софії ніхто не звершує богослужіння, доти можна вдавати, що кафедрального собору Київської Русі в духовному плані не існує, а є просто музей, історичний заповідник. Якщо ж у Софійському соборі хоча б й навіть на великі свята служитиме Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України, то у всій великій неправді «Рускаго міра» виникне така велика пробоїна, яку вже не залатати. «Втрата Софії» для Москви в перспективі означатиме втрату Кремлем і усієї украденої в України історичної і духовної спадщини Київської Русі. Саме тому, будь-який крок, який підтверджує належність Софійського собору Україні та Українській церкві розглядається росіянами як катастрофа. У Чорний вівторок 18 липня 1995 року залежні від Москви українські спецслужби влаштували криваву бійню, щоб не допустити поховання на території Софійського комплексу спочилого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира. Вороги України добре розуміли – впустивши на територію Софії патріарха померлого, невдовзі в кафедрального собору служитиме його наступник – живий Патріарх. Київський, а не Московський.
Велике випробування Малою Софією
«Мала Софія» або Трапезний храм – це невелика церква, побудована у ХVIII сторіччі поруч із власне Софійським собором. У лютому цього року міністр культури В’ячеслав Кириленко погодив прохання Української православної церкви Київського Патріархату про звершення урочистих богослужінь в цьому храмі на великі релігійні свята. Філарет, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України, якого вважають своїм духовним лідером більшість українців, одержав символічну можливість інколи служити навіть не в самому Софійському соборі, а поряд з ним. Московський Патріархат у своїй офіційній заяві розцінив таке рішення Мінкульту як зневагу до Конституції і своєї пастви. В заяві спеціально роз’яснено, що зневага до Конституції полягає в тому, що Малу Софію віддали не їм, а зневага до пастви проявляється в тому, що Київський Патріархат вважається неканонічною (тобто, офіційно не визнаною) церквою. Щодо питання канонічності доречно пригадати, що власне зміна підпорядкування (з Константинополя на Москву) Української церкви з центром в Києві (у ХVIII сторіччі) офіційно визнано Вселенським патріархом незаконною. Після підпорядкування Москві потужна Київська Митрополія занепала і згодом взагалі була офіційно понижена до статусу єпархії. Так само, з грубим порушенням церковних канонів 1992 року було проведено так званий «Харківський собор», який і поклав початок УПЦ Московського Патріархату. Втім, для більшості українців, певно, значно більше вартує правдива пастирська позиція патріарха Філарета (зокрема, і в часи Януковича), аніж те, чи визнає його патріарх Кіріл.
Навіть якщо спробувати абстрагуватись від відверто ворожого ставлення Московського Патріархату до всього українського, не зовсім зрозуміло як з точки зору логіки ця церква може претендувати на Софійський кафедральний храм – бо ж кафедральним храмом Московського Патріархату є Храм Христа Спасителя в Москві (так само, як головним храмом греко-католиків, які визнають верховенство Папи Римського, є Собор Святого Петра в Римі). Чи ж правдиво заперечувати право незалежної Української звершувати служіння навіть не у власному (для цих цілей і збудованого тисячоліття тому) кафедральному соборі, а в невеликій церкві поряд? Софійський собор споруджувався як головний храм Православної церкви із центром в Києві, тому саме Українська православна церква Київського Патріархату і має звершувати в ньому богослужіння.
Фіктивні контраргументи
Розуміючи, що після Майдану та в часи російської агресії, прямо виступати проти Київського Патріархату собі дорожче (вірні Московського Патріархату тільки ще активніше тікатимуть з лона «Рускаго міра»), вороги України вдаються до поширення двох абсолютно неправдивих тверджень.
Перше твердження зводиться до того, що дозвіл служити в Софійському комплексі є незаконним, бо це – музей. При цьому інформацію подається таким чином, нібито держава «віддає» Софійський собор церкві. Мабуть, найкраще буде зацитувати з цього приводу юриста національного заповідника «Софія Київська» Оксану Гаврильченко: «На сьогоднішній день всі пам’ятки, які входять до складу Національного заповідника «Софія Київська», є державною власністю. Передача із державної власності будь-якій конфесії об’єктів Заповідника або окремих пам’яток архітектури, що входять до переліку об’єктів заповідника, не передбачається та не обговорюється взагалі. Питання щодо проведення богослужінь в окремих приміщеннях у визначені дні у конкретні часи за узгодженим графіком обговорюється, узгоджується виключно із урахуванням та суворим дотриманням вимог пам’яткоохоронного законодавства, іншого законодавства, предметом якого є врегулювання порушеного питання, під контролем працівників Заповідника». Крапка.
Друга маніпуляція полягає в тому, що Софія Київська належить до світової спадщини ЮНЕСКО, а отже… Не можна проводити богослужінь? Ні, про це не говорять – тільки натякають. Прямо заперечувати право Київського Патріархату служити в об’єкті ЮНЕСКО не можна – бо це буде очевидною неправдою. Богослужіння здійснюються у багатьох храмах – об’єктах світової спадщини ЮНЕСКО. Наприклад, у Кьольнському соборі (Німеччина), базиліці св. Франциска в Ассізі (Італія), понад десяти православних храмах у Фессалоніках (Греція) та багатьох інших. Понад чверть сторіччя богослужіння у об’єкті світової спадщини ЮНЕСКО - – Києво-Печерській Лаврі - звершує і УПЦ Московського Патріархату. Чи потрібні ще коментарі?
…Софійський собор – це символ, який має багато проявів. Чи стане Софія духовним символом оновленої у війні та випробуваннях нації, покаже час. Але це великою мірою залежить від того, чи озиратимуться українці на дозвіл чужих столиць служити українській церкві в українському Храмі. А символи мають прямий вплив на реальність – пам'ятаймо про церковну браму, яка відкривалась і для того, щоб врятувати безневинних студентів у 2013-у, і для того, щоб випустити оскаженілий «Беркут» у 1995-у.
Здається, сьогодні Господь передав ключі від цієї брами у наші руки.
Дмитро Романовський, vesti.org.ua.
