Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

Дорж Бату: Франческа повертається

Дорж Бату повертається до Львова, щоб презентувати другу частину своєї книги, «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Про свій шлях до работи в NASA, творчічть, і про саму Франческу він розповів журналістові Гал-інфо.
Дорж Бату

{{1}}

Дорж Бату – український журналіст бурято-монгольського походження. За освітою історик-сходознавець, спеціаліст з історії Китаю. Одружився з українкою і 2002 року переїхав жити до України. Працював телевізійним журналістом на загально­національних каналах «1+1» та «Інтер». Переїхавши до США, працював кореспондентом «ТСН» та «Голосу Америки», член Медіакорпусу ООН. Нині коригує траєкторії і контролює польоти космічних кораблів та сателітів у Національному управлінні аеронавтики і космосу. У 2018 році світ побачила його перша книга «Франческа. Повелителька траєкторій», що розповідала про реальні події з життя автора, що відбувалися із ним, та його колегою Франческою під час їхньої роботи. Збірка історій моментально стала над-популярною в Україні, і змогла заробити свою фан-базу. 

Дордж, в своєму житті ви зробили дуже великий стрибок, як в плані місця проживання, так і в плані сфери діяльності. Як вам це вдалось ?

Я б не казав, що це був якийсь стрибок. Я просто змінив професію. Більш того, це було зроблено випадково. Те, що я маю зараз – певний збіг обставин. Справжні стрибки ще буде попереду.

І якими ж вони будуть?

Я хочу розвиватися далі, і не збираюся сидіти все життя на одному місці. Хоча, звичайно в моєму житті були періоди, коли я просто хотів ходити на роботу з восьмої до сімнадцятої, і більш нічого не робити. Але подібні періоди проходять, і тоді я розумію, що без розвитку ти просто почнеш деградувати. Тому для себе я вирішив, що буду рухатися далі. Поки не знаю точно, в якому напрямку, але точно буду. Важливо пам’ятати, що до великих цілей треба йти маленькими кроками. Взагалі я беру приклад зі своєї дружини: вона розвивається протягом всього життя. Як я люблю казати, Ярина працює 25 годин на добу, 8 днів на тиждень. Вона починала тут вчитися в коледжі Труша, а тепер вона працює модельєром-дизайнером в США, і при цьому постійно продовжує вчитися. Вона для мене – приклад того, що ніколи не можна зупинятися.

До речі, про дружину. Як вона віднеслася до вашої творчості?

Члени моєї родини – це мої перші критики і редактори. Звичайно, вони підтримують мене, і, коли треба, говорять про недоліки. Головне те, що вони бачать роботу під іншим кутом, тому до них варто прислуховуватись.

Коли ви випускали першу книгу, ви казали, що ви із Франческою вчите один одного. Чому, за останній рік, ви навчили Франческу, і чому вона навчила вас?

Чому я встиг навчити Франческу? Напевно, контактувати із іншими людьми. Взагалі, вона дуже закрита до комунікацій та нових знайомств, але по роботі нам завжди доводиться багато спілкуватися як в радіо-ефірі, так і наживо. Це і нові інтерни, і інженери, і колеги… і для того щоб якісно виконувати свою роботу, треба з усіма ними комунікувати. Питання полягало у тому, що її треба було навчити цьому, а всіх інших людей треба було навчити спілкуватися із нею. Тому що я і сам раніше ніколи не зустрічався з аутизмом. На самому початку я взагалі не знав про її особливість, тому для мене це був складний шлях підбиранню до людини ключа. Саме тому, коли в нашому оточенні з’являється нова людина, я спочатку готую її для того, щоб вона могла нормально контактувати із Франческою. Тоді в нас складається нормальний діалог, і ми можемо співпрацювати. За цей рік Франческа навчилася не зачинятися від людей. Мене ж вона, напроти, навчила системності. Я сам по собі – дуже неорганізована людина, ніколи не вів планів на папері. А вона їх робить. І нещодавно я зрозумів, що знаходжуся на такій посаді, що вимагає від мене і якихось менеджерських якостей, тому я вчусь робити таки списки цілей. До того ж, вона дуже часто мислить ну просто як машина: в нештатних ситуаціях, де більшість людей впаде в паніку, вона просто подумає пару хвилин, оцінить масштаб проблеми, і знайде рішення. От саме цьому я в неї і вчуся.

Що на ваш погляд робить Франческу Франческою?

Вона просто не намагається бути кимось іншим, не намагається справити на когось враження, не соромиться своїх помилок. Вона вчиться. В кінцевому рахунку, Франческу робить Франческою те, що вона є Франческою.

Мені, як читачеві, взагалі не було зрозуміло, що вона є людиною аутичного спектру, під час читання книги. Її особливість завдає перешкод лише в спілкуванні з людьми, чи це якось впливає і на роботу?

Розумієте, у людей із аутичним спектром, мислення побудоване не так як в більшості людей. Грубо кажучи, ми з вами - Microsoft, а Франческа – Mac. Це просто різні операційні системи, одна не гірша за іншу. Чессіна теж вміє дружити із людьми, вміє любити. Просто із нею треба трохи по-іншому спілкуватися. І щоб цьому навчитися, треба знати, що таке аутизм, про те який він буває, і про те, що такі люди не інваліди і не хворі. Вони не неповноцінні. Вони такі ж самі, як і ми. Нам треба просто трохи докласти зусиль у розумінні їх. Вони ж докладають зусиль, щоб зрозуміти нас, то чому б і нам не спробувати?

Як саме ви перейшли від гуманітарної спеціальності, коли звільнилися з «Голосу Америки» у 2013 році, до технічної?

Це все відбулося дуже випадково. У мене не було якоїсь конкретної цілі. Я думаю, що будь хто повторив би мій шлях, якби мав бажання. Це доступно для кожного, і здібності до математики тут ні до чого. Важно просто хотіти бути кимось.

Коли ви писали книгу, чи не було для вас дивним писати у жанрі байок?

Ми ж всі розповідаємо байки. Друзям, знайомим. Я просто став їх записувати.

Поки що лише один варіант книги – україномовний. Але в своїх попередніх інтерв’ю ви казали, що хотіли б видати її і в США, проте тоді постала б проблема сприйняття. Що ви мали на увазі?

Дуже багато суто-американських речей я адаптував під українського читача. Інакше вони були б не зрозумілі. Я думаю, при виданні англомовного аналога, більше б звернули увагу саме на опис життя та поведінки людини з аутизмом. Там цією темою дуже зацікавлені.

Коли ви писали книгу, чи не виникало параної в ваших колег, з приводу того, що ви описуєте їхні дії?

Ні, такого не було. Для них все це відбувається у далекій країні, де вони ніколи не були. Родина ж Франчески, напроти, використовує цю книгу як козир, і на кожній сімейній вечері батьки вихваляються досягненням своєї доньки.

На скільки багатий колорит додає те, що Франческа є сицилійкою?

Ви знаєте, сицилійці дуже схожі на українців: вони теж збираються за довгими сімейними вечерями; дівчата-сицилійки дуже пильно слідкують за тим, як вони одягаються, на відміну від решти американок; вони дуже родинні люди, які постійно підтримують контакт із батьками; багато з них дуже набожні, і ходять до церкви. Але попри різні національності, ми всі – американці. Вона сицилійка, я – монгол, але ми всі служимо одному прапору. Етнос, звичайно, вносить свій колорит, але він не роз’єднує.

На ваш погляд, чому книжка була так добре сприйнята людьми?

Я думаю, тут справа в тому, що я описував ситуації, що відбувається з нами щодня. Це є просто життя, і тому читачеві дуже цікаво дивлячись у книгу бачити не заумний текст, а реальність, якою ти живеш кожен день. Принаймні, в мене така версія.

В минулій книжці у вас була улюблена історія про бейсбольний м’яч і скло. Яка історія з цієї книги є вашою фавориткою?

Це є історія про те як ми із моєю напарницею забирали доньку полковника Вескотта зі школи. Без перебільшення це було жахливо. Справа в тому, що він – зайнята людина, тому йому не часто вдається відвідувати шкільні заходи, у яких бере участь його дитина. Може з цього приводу до неї ставили певні питання її однолітки, але справа в тому, що одного разу вона сказала їм, що сьогодні її заберуть охоронці. Може вона так хотіла продемонструвати всім, що батько піклується про неї, це ще щось. Саме в той день нас попросили забрати її зі школи. І от, уявіть ситуацію: двоє невідомих із реальною зброєю підїзжають до школи і забирають дитину… м’яко кажучи, це була дуже ризикована ситуація – зі зброєю їхати до школи. Як я зрозумів, нас побачила вчителька дівчинки, і одразу подзвонила Вескотту. Влетіло того разу всім…

Книга має підзаголовок «Володарка офіцерського жетону». Коли саме Франческа його отримала?

15 березня минулого року.

Отже всі історії, що описані там, - всі вони накопичилися лише за один рік, з моменту виходу минулої книги?

Так. Я тільки вчора побачив фізичний зразок книги, і я був шокований її розміром – 592 сторінки. І це при тому, що деякий матеріал ми просто викидували за непотрібністю, а деякий не можна було вставляти, бо це все ж таки державне агентство. Але знаєте, я ніколи не робив ставку на оточення. Головне в моїх книжках – стосунки між людьми. Будь це все не в NASA, а в якійсь піцерії, все було б точно так само.

Франческу можна назвати типовим представником свого покоління. Багато хто з юнаків побачать в ній свого героя. Що ви могли сказати їм?

Без навчання немає майбутнього – все, що я можу сказати. Вчитися, вчитися, і ще раз вчитися. Здобувайте освіту не "заради корочки", а для себе. І завжди пам’ятайте: не важливо, яка професія – важливо, як ви нею володієте.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...