Слухай онлайн
Cуспільство  |  Історія

Історія у документах: незнані проєкти листів Андрея Шептицького до Хрущова та Вишинського

Серед дослідників, які займаються вивченням біографії митрополита Андрея Шептицького, до найбільш дискутованих її сторінок належить та, яка припадає на період Другої світової війни.

Одні йому закидають надмірну політизацію церковного життя, другі ж навпаки – мовчазну пасивність у справах, у яких слід було висловитися більш становчо. Оцінювати історію будь-якої історичної постаті чи народу з перспективи сучасності є дуже хибною і помилковим кроком, особливо з точки зору справедливої оцінки. Найближчим до правди завжди залишиться завжди той, хто через призму багатьох джерел зуміє якнайбільше зрозуміти тогочасну ситуацію тієї чи іншої постаті. А проблема з віднайденням і належною інтерпретацією джерел, особливо архівних, по відношенню до митрополита Андрея Шептицького, залишається, на моє переконання, однією з ключових проблем до сих пір. Через те, кожний віднайдений документ, без перебільшення, є надзвичайно цінним.

1/1

Особисто не належу до фахівців історичної науки, але праця з архівними документами є мені дуже близькою через те, що у моїй рідній богословській царині професійно займаюся якраз вивченням рукописної християнської літератури. Палеографічна робота з архівними документами, особливо тими, які відносяться до життя і діяльності митрополита Андрея Шептицького, належить до однієї з найбільш улюблених.

Так ось, працюючи восени минулого року у Центральному Державному Історичному Архіві України, що у Львові, мою увагу привернули два документи, які знаходяться у фонді № 201: опис № 1р, справа № 104. Заголовок справи звучить так: «Листи Шептицького А. до духовних осіб, політичних та громадських діячів з оцінкою ситуації в краю, господарські та інші питання». Документи ж, про які поведу мову, знаходяться відповідно на двох аркушах під № 38 і 39.

Фото Юстина Бойка.
Фото Юстина Бойка.
1/1

Що це за документи? Це є проекти листів митрополита Андрея Шептицького до двох відомих на той час представників радянської влади Андрія Вишинського та Микити Хрущова.

Перший проект листа, який адресований Андрію Вишинському, написаний машинописом. Знаходиться він на аркуші № 38, який записаний з обох сторін. Вкінці видніється ручно поставлена дата – «11 листопада 1940» року. Лист не є підписаним, а тому може вважатися тільки і виключно робочим проектом.

Другий проект лист, що адресований Микиті Хрущову, писаний ручно. Він також записаний на одному аркуші з обох сторін з чітко встановленою датою «5 березня 1941» року. За почерком можна відразу розпізнати особистого секретаря митрополита Андрея о. Володимира Грицая (помер 8 травня 1976 року). З огляду на брак виправлень у рукописному тексті рукою митрополита, які знаходимо у інших документах цього періоду, можна тільки здогадуватися, що даний проект листа або знаходився на початковому редакційному етапі, або ж на прикінцевому, коли то рукописний текст переносився на машинопис і подавався митрополиту Андрею на підпис.

Чи були ці листи надіслані адресатам, невідомо. Але сам проект є виразним свідченням намірів і кроків митрополита Андрея і його найближчого оточення.

Перед тим, як представити зміст самих листів, хочу коротко представити період, у якому вони постали. 1939-1941 роки у житті УГКЦ були тим коротким відрізком часу, який виразно продемонстрував правдиве обличчя радянської влади, а для самого митрополита Андрея був сприйнятий як виразний сигнал того, що слід готувати свою Церкву до жорстокого переслідування. З приходом на західноукраїнські землі у вересня 1939 року «нова влада» почала запускати свою репресивну систему, ціллю якої було у якнайкоротших термінах викоренити з суспільства усілякі «ворожі елементи», які противитимуться радянізації.

Першим «врагом» на шляху до «світлого майбутнього» для радянської влади на Західній Україні була УГКЦ, оскільки саме вона була єдиним гарантом не тільки церковної, але і національної ідентичності Українського народу. Через це нова радянська адміністрація розпорядилася в першу чергу закрити усі духовні семінарії та більшість церковних видань. Після цього послідували арешти і розстріли священників, накладення на них високих податків, змушування їх до тяжких суспільних праць.

У своїх зверненнях до духовенства і мирян, митрополит Андрей закликав у проповідях триматися тільки і виключно євангельської проповіді та не займати політичної позиції. Ціллю митрополита було збереження діяльності Церкви в нових умовах, щоб забезпечити духовний провід народу, хоча він не мав жодних сумнівів щодо того, що рано чи пізно радянська влада зробить все можливе, щоб ліквідувати УГКЦ. Серед основних доказів цієї свідомості є хоча б те, що 9 жовтня 1930 року він утворює екзархати, які охоплювали територію усього Радянського Союзу, а 22 грудня 1939 року у каплиці Митрополичих палат у Львові висвячує на єпископа з правом наступництва ректора Львівської Духовної Семінарії о. Йосифа Сліпого.

Для того, щоби пришвидшити процеси радянізації населення Західної України, совєтська влада не тільки боролася з УГКЦ, але запустила процес депортації місцевого населення до Сибіру, Казахстану та інших частин Радянського Союзу. Ефективність цієї практики було випробувано нею раніше на жителях інших регіонів України. Депортація належала до найбільш антигуманного покарання у Радянському Союзі, адже вона не тільки відривала людину від її рідної землі і рідні, але цілковито нищила людську гідність. Оскільки умови, у які потрапляли депортовані, були цілковито антигуманними, а сама людина попрапляла в стан цілковитої безнадії, яка перетворювала її у робота послушного державній репресивній машині. 

З приходом на західноукраїнські землі у вересні 1939 року радянська влада розпочала суцільний арешт свідомої частини населення, особливо інтелігенції. А опісля, коли тюрми були переповнені, наприкінці того ж року, було організовано примусову депортацію місцевого населення вглиб Радянського Союзу. Серед тих примусових переселенців були переважно вірні та священники УГКЦ, доля яких була головною турботою митрополита Андрея.

Тому, незважаючи на дуже жорсткі умови, у які поставила радянська влада УГКЦ, митрополит Андрея все ж таки намагався провадити з нею офіційний діалог як Пастир і Батько свого Народу, щоб полегшити хоч трохи долю своєї Церкви і свого Народу. Саме з цієї позиції – Батька Церкви і свого рідного Народу - він пише два листи, проекти яких сьогодні представляю зацікавленим читачами.

Перший лист, як вже було сказано, адресувався відомому радянському юристу Андрію Януарійовичу Вишинському († 22 листопада 1954), який у 1935 році був призначений Генеральним прокурором СРСР, а після смерті Й.Сталіна був призначений представником Радянського Союзу в ООН.

Предметом звернення митрополита Андрея є інтерпретація ст. 114 Кримінального кодексу СРСР. Згідно цієї статті «за відправляння в державних і громадських установах та підприємствах релігійних обрядів, а також за вміщення в цих місцях будь-яких релігійних зображень (передбачалося покарання – ред.) виправно-трудові роботи на строк до трьох місяців або штраф до трьохсот карбованців». У своєму листі Митрополит звертає увагу висопоставленого радянського чиновника на те, що застосування цієї статті у лікарнях, шпиталях і клініках, коли мова йде про прохання людини про уділення Святих Тайн Сповіді і Євхаристії, особливо, коли це є її останньою волею, суперечить Конституції СРСР, яка передбачала релігійну свободу. При цьому митрополит Андрей звертає увагу А. Вишинського на те, що священники приходять до хворого чи конаючого у звичайному вбранні, а полагодження духовної потіхи (саме так він називає уділення Святих Тайн Сповіді і Євхаристії) відбувається через особистий діалог. Ця ситуація, за словами Митрополита, торкається не тільки медичних установ, але й пенітенціарних.

Згадка про священника, який приходить до пенітента без священничого одягу і церковної атрибутики, є виразним доказом того, що УГКЦ пробувала до стосуватися до нових умов, у яких знайшлася. Але, як виглядає, і цього фундаментального права до духовного проводу своїх вірних радянська влада категорично їй відмовляла.

У підсумку, виклавши детальну усю проблему з застосуванням ст. 114 Кримінального кодексу СРСР, митрополит Андрей звертається з проханням до Андрія Януарійовича Вишинського з проханням про вироблення відповідної інструкції, яка б офіційно пояснювала, як слід належно застосовувати у тих чи інших умовах, зберігаючи право людини на релігійну свободу передбачене Конституцією СРСР. При цьому він зазначає, що вже звертався у цьому питанні до Никити Хрущова як Голови  ЦККП(б) України. Він також приватно просить А.Вишинського прихильно поставитися до цього прохання, коли б у нього, відповідні органи радянської влади як авторитетної і компетентної у юридичній сфері людини, питали думки.

Проект другого листа, адресованого Микиті Хрущову, є подібним до проекту листа Андрію Вишинському, який, однак, містить в собі вже пряме прохання про інтервенцію, а не про юридичну інтерпретацію. У ньому митрополит Андрей представляє М.Хрущову дві кричущі проблеми, які потребують авторитетного втручання:

  1. нелюдські умови депортованих людей у місцях їхнього нового поселення та використання їх праці;
  2. несправедливі арешти священників у Галичині.

Відносно нелюдських умов депортованих і використання їхньої праці, митрополит Андрей дипломатично, але дуже виразно пише М.Хрущову, що «не годиться з повагою так великої і могутної держави як СССР уживати безплатних робітників і наражаючи їх на певну майже смерть, даючи їм невистарчаючу поживу». Окрім цього, він також звертає увагу на те, що не існує ніяких можливостей допомогти депортованим харчами чи одягом, оскільки пошта на приймає таких пересилок.

Коли ж мова про несправедливі арешти священників, то митрополит Андрей звертає високопоставленому чиновнику комуністичної партії увагу на те, що «священик уживаючи свободи культу, яку запевняє йому Сталінська Конституція, не може бути наражений на які небудь кари з того згляду, що свобода культу запевнена нам Конституцією полягає на свобідному виконування усіх обов`язків, які Церква на нас накладає». При цьому Митрополит підкреслює, що кожного разу перестерігає священників перед політизацією Євангельської проповіді. Мимо того, радянська влада їх арештовує без представлення будь-яких причин на це. Через це, як Батько для своїх вірних, а в першу чергу священників, він сміливо просить Микиту Хрущова «о видання розпоряджень потрібних до освободження їх, або до укінчення процесів коли владі видаєся, що чимсь они провинилися проти законів Совітської влади».

Обидва листи виразно показують митрополита Андрея як Пастиря свого люду, який переживає, щоб він мав як духовну так і матеріальну поживу. Поряд з тим, незважаючи на жорстокі обставини, у які його і цілу Церкву була поставила радянська влада, він мужньо волає про пошанування фундаментальних прав людини і народу. Хоча, при цьому він глибоко свідомий того, що має справу з опонентом, для якого не існує жодних цінностей, а сама людина трактується як маленька деталь могутньої державної машини.

Історія ж показала, що навіть найбільш могутня світова машина не втримається супроти свобідної волі людини,  яка прагне жити євангельськими і загальнолюдськими цінностями. Тому, відродження УГКЦ наприкінці 80-х років минулого століття стало для багатьох виразним знаком того, що могутній Радянський Союз доживає свої останні дні, а вільна і незалежна Україна є незворотним Божим «проектом».

Висловлюю велику вдячність Центральному Державному Історичному Архіву України у Львові за сприяння у приготуванні даного матеріалу, а також моєму приятелю і землякові доктору юридичних наук Андрію Бойку за фахову консультацію.

Фото Юстина Бойка.
Фото Юстина Бойка.
Фото Юстина Бойка.
Фото Юстина Бойка.
1/2

Лист (проект) митрополита Андрея Шептицького

до Генерального Прокурора СРСР Андрія Януарійовича Вишинського

«Академику Андрею Януарєвичу Вишинському

Ваша слава знаменитого правника, чоловіка благородного і великоможного впливами, спонукає мене, хоч Вам незнаного, звернутися до Вас з представленням справи загального значіння. Йде про інтерпретацію уст. 114 Кримінального кодексу СССР про яку ціла христіянська людність Західної України просить.

В тому уступі постановлена тяжка кара для священика за «відправлення релігійних обрядів у державних і громадських установах та підприємствах». Ту постанову кодексу примінюється також до шпиталів, лікарень і клінік та до потіх релігійних про які тяжко недужі і конаючі перед смертю просять.

Відмовлювання недужим тієї останньої потіхи погіршує стан їх здоровля, доводить нераз до розпуки, викликує загальне огірчення людности та видається недужим і їх своякам дуже болючою кривдою.

Така інтерпретація уступу 114 Кримінального кодексу видається пересадно строгою передусім тому, бо шпиталь чи лікарня не є ані підриємством, ані установою в стислому значенні того слова державною, себто такою, що сповняє державні чи громадські функції а відвідування недужих священиком не є «відправлюванням релігійних обрядів» у стислому значенні того слова, себто не є прилюдним богослуженням навіть тоді, коли священик хорих сповідає і причащає, бо все те довершується в приватній розмові священика без ряси і священичих риз, без співу і без кадила.

Така сувора інтерпретація того уступу, зв`язана з відмовою навіть конаючому змоги запрошення священика хочби тільки на розмову, є позбавленням недужого свободи релігійних практик, себто противиться признаним Конституцією правом недужого. Крім того така відмова є противна загально принятому звичаєві у всіх карних заведеннях і тюрмах СССР, по якому тюремна влада по змозі сповняє все останнє бажання присудженого на смерть.

З усіх цих зглядів видається бажаним видання загальної інструкції чи інтерпретації уст. 114 Кримінального кодексу в тому напрямі, що шпиталів, лікарень і клінік не слід уважати за установи, про які в тому уступі бесіда, та що приватне уділювання передсмертних релігійних потіх для недужих священиком, неодітим у рясу і ризи, не є відправлюванням релігійних обрядів, про які той уступ говорить. Вкінці, що шпитальна влада повинна по змозі виконувати останнє бажання вмираючого в шпиталі громадянина навіть тоді, коли б те бажання відносилося до запрошення священика до нього, або бодай того священика допустити.

Супроти того на прохання української людности Західної України, я звернувся до Голови Ц.К.К.П./б/У. Никити Серг[ійовича]. Хрущова з проханням виробити у відповідної влади таку інструкцію чи пояснення закону і смію прохати й надіятись, що коли б Вас про Вашу гадку запитали, або коли б Вам було можливе свою гадку висказати кому належить, Ви не відмовили б причинитись могутнім своїм словом до інтерпретації, яка принесла б бажану пільгу численним недужим по шпиталях, із котрих богато кожної днини конає.

Львів 11 листопада 1940»

Фото Юстина Бойка
Фото Юстина Бойка
Фото Юстина Бойка
Фото Юстина Бойка
1/2

Лист (проект) митрополита Андрея Шептицького

до Першого секретаря ЦК КП(б) України

Микити Сергійовича Хрущова

«До Хрущова

5/ІІІ 1941

З многих сторін СССР доходять до мене крики розпуки нещасливих людей, яких без суду переселили і сказали на тяжкі роботи в ріжних сторонах, в яких не мають способу удержувати життя. Благають о поміч, оповідають свою біду, не мають ані теплої одежі, ані вистарчаючої поживи. Від нас почти у Львові не принимають пересилок з харчами для тих нещасливих переселенців. Уважаючи, що правдоподібно більша часть еще листів не доходить затриманих цензурою уважаю за свій обов`язок звернути Вашу увагу на нелюдське обходження з людьми, від яких жадають дуже тяжких робіт, а яким не дають можности піддержувати свої сили вистарчаючою їдою і благати Вас о поміч для тих нещасних. Думаю, що не годиться з повагою так великої і могутної держави як СССР уживати безплатних робітників і наражаючи їх на певну майже смерть, даючи їм невистарчаючу поживу.

Хочу також звернути Вашу увагу на ту ненормальну обставину в нашім так недавно занятім Червоною армією краю. Священиків арештують і без ствердження вини задержують у в`язницях довгими місяцями. Поміж арештованими є, без найменшого сумніву, много таких, що терплять виключно за сповнення обов`язків своєї громади, якої є душпастирями. Яко Митрополит управляючи єпархією і церковною провінцією до якої ціла Галичина належить, я не перестаю пригадувати священикам всіма способами, якими лиш можу, що священик уживаючи свободи культу, яку запевняє йому Сталінська Конституція, не може бути наражений на які небудь кари з того згляду, що свобода культу запевнена нам Конституцією полягає на свобідному виконування усіх обов`язків, які Церква на нас накладає. Не перестаю усім повторяти, що проповідь є сущною частиною культу і що свобода культу містить в собі свободу проповіди так як містить в собі свободу уділювати усіх Таїнств. Знаю цілком певно, що многі священики ані на волос не відступили від порученої їм мною льояльности для Совітської влади, а мимо того вони тяжко карані, а ніхто з представників влади ніколи мене ані не питав як я пояснюю свободу культу дану Конституцією, ані не зробив мені ніякого закиду щодо поручень даних духовеньству. Відповідаючи за поступовання усіх священиків в моїй єпархії я рішучо протестую проти їх арештів і Вас усильно прошу о видання розпоряджень потрібних до освободження їх, або до укінчення процесів коли владі видаєся, що чимсь они провинилися проти законів Совітської влади».

Юстин Бойко,

синкел у справах монашества у Львівській архієпархії УГКЦ 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...
");