Півтора сторіччя тому декілька ентузіастів із єврейського середовища європейських країн поставили перед собою, здавалося б, нездійсненне завдання – відновити єврейську державу майже через 2 тисячі років після її зникнення з лиця Землі.
Вони мали рішучий намір не тільки зібрати до купи євреїв, розселених по всіх усюдах, але й відродити іврит – священну, проте мертву мову, використовувану тільки у релігійних відправах. Не минуло й ста років, як вони це зробили.
Минулого тижня у Києві обговорювали цей неймовірний досвід та приміряли його до українських реалій. З ініціативи Центру «Нова Європа» в столиці пройшов українсько-єврейський форум «Досвід державотворення Ізраїлю: уроки для України». Одна з панельних дискусій була присвячена відродженню євреїської мови.
Імовірно, найцікавішою доповідачкою із ізраїльського боку стала колишня депутатка (та голова Комітету з питань освіти, спорту та культури) Кнессету, докторка Ейнат Вілф. Мова, сказала вона, була тією критичною ланкою, без якої державо- та націотворення ізраїльтян не мало шансів на успіх.
«Розумієте, – зазначила Вілф, – в ХІХ сторіччі євреям, розкиданим по десятках країн, потрібно було довести, що вони є народом і нацією. Для цього недостатньо було мати людей та власну землю. Цю землю мали населяти люди, які говорять єврейською мовою».
Після завершення сесії журналіст «Гал-інфо» поспілкувався з двома учасниками дискусії – докторкою Ейнат Вілф, а також доктором політичних наук, провідним науковим співробіником відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Володимиром Куликом. Під час розмови ми прагнули з’ясувати, чому мова є настільки важливою для творення нації та держави.
Задля відродження івриту ізраїльтяни були ладні йти на жертву, – Ейнат Вілф
Пані Вілф, із вашого сьогоднішнього виступу випливає, що мова є критично важливою для державо- та націотворення. З чим це пов’язано?
Річ у тому, що в той час, коли євреї замислили й започаткували процес державного будівництва, було чимало людей, які стверджували: «Ви не народ і не нація!» Цей виклик надходив з кількох сторін. По-перше, з боку великих націй, як-от німців чи французів. Вони казали: «Послухайте, німецькі євреї – це німці, а французькі євреї – це французи; євреї не є окремою нацією». По-друге, цей виклик лунав від релігійних спільнот, які так само стверджували, що євреї не є окремим народом, а лише релігійною групою.
Відтак, постала нагальна потреба продемонструвати світові, що ми є народом і нацією. Ми прагнули довести, що маємо такі само права мати власну державу, як французи чи німці. Потрібно було стати впізнаваними для світу й домогтися визнання з боку світу. Авжеж, земля й народ були важливими аргументами в цій дискусії, але критично важливою була саме мова. Це пов’язано з тим, що ідея розвитку нації в ХІХ сторіччі йшла пліч-о-пліч з ідеєю розвитку мови. Згадаймо ідею єдиної французької мови на противагу купі місцевих діалектів; те саме стосується єдиної німецької та італійської мов. Отже, саме завдяки єдиній осібній мові ніхто вже не міг сказати євреям, що вони не є народом чи нацією.
Чи означає це, що від самого початку євреї були настільки свідомі ідеї мови, що не ставили під сумнів її цінність? Невже ніколи не було чутно думок на кшталт такої: неважливо, якою мовою говорять євреї, найважливіше – зібрати їх купи й створити державу та націю?
Ви маєте рацію, такі голоси справді лунали на початках державотворення. До прикладу, Теодор Герцль, який був ідеологом модерної держави Ізраїль, уявляв її як німецькомовну! Він мешкав у Відні й вважав слушною ідею, аби всі в майбутній державі говорили німецькою. Натомість ми бачимо чимало людей, які прибували на терени (майбутнього Ізраїлю) й засновували французькі школи. Факт в тому, що на початку ХХ сторіччя був період, який ми називаємо війною мов. Це справді була битва за мову, яка повинна мати домінантний статус.
Ви маєте рацію також у тому, що на початках засновники держави справді були схильні наголошувати на землі й народі. Першочергово потрібно було отримати землі й зібрати на них народ. Мова не була в фокусі більшості. Вона була в фокусі хіба кількох маргінальних і, так би мовити, «божевільних» людей, які говорили, що це важливо. Проте у перебігу цієї війни мов, під час якої євреї ніяк не могли дійти згоди ні щодо домінування німецької, ні французької, ані арабської мов, саме іврит раптом виявився тією єдиною мовою, яка мала обґрунтовані підстави на такий статус. Це могло видаватися тоді божевільною ідеєю, адже ніхто не говорив на івриті, проте це справді була єдина мова, на яку могли погодитися усі. Бо знали, що іврит – це давня мова єврейського народу.
Наскільки легко вашим пращурам дався перехід на іврит – мову, якою вони не говорили, але мусили вивчити?
Я би сказала, що відродження івриту – це історія сили волі та спрямованості. Попервах проект відновлення цієї мови виглядав божевільним. Але євреї, які оселялись на землях Ізраїлю, були ладні іти на жертву. Вони розуміли, що їм буде важко, проте покоління їхніх дітей вже цілком природно вростатиме в мову. Готовність іти на жертву походила від усвідомлення великої історії. Це робилося в ім’я великої історії та великої нації. Це був час, коли найрозумніші та найталановитіші люди писали книжки, йшли в школи вчити дітей. Вони винаходили нові слова й наближали іврит до відповідності сучасним вимогам.
Впродовж ХХ сторіччя було кілька хвиль переселення євреїв в Ізраїль. Остання відбулася після розпаду СРСР. Внаслідок цього в Ізраїль приїхало чимало російськомовних людей. Як ваша держава інтегрує цих людей до активного суспільного життя? Якою є мовна політика щодо них?
По-перше, потрібно розуміти, що ми чекаємо на цих людей. Це навіть не дебатується. Ми завжди чекаємо на кожного єврея з розпростертими обіймами, де б він не мешкав по світі. По-друге, остання хвиля переселення, яка надійшла після розпаду Радянського Союзу, стала для нас дуже великою удачею. Ми безумовно виграли від цього, адже приїхали освічені люди, які мали навички та вміння високого рівня. Проте – дійсно, вони не розмовляли на івриті – хіба за винятком кількох людей, які сиділи в ГУЛАГу й там вивчили мову.
Відтак, ми розуміли, що повинні дати цим людям дві речі. З одного боку, дати їм можливість говорити російською. Ми започаткували російськомовні радіостанції, російськомовне телебачення, газети. Все це підтримувалося державою. З іншого боку, було ясно, як день, що іврит є критично важливим. Тому ми запровадили заклади для вивчення івриту – ульпан. Це інтенсивний навчальний розмовний курс тривалістю 6 місяців. Упродовж десятиліть євреї буквально з літака, прибуваючи в Ізраїль, потрапляли в ульпан та починали займатися мовою в цих закладах. Вони там жили, вивчали мову, й по завершенню курсу вже могли їхати жити куди їм заманеться. Тому я би сказала так, що старші покоління мали значні труднощі з івритом, проте молоді покоління вже є цілком ізраїльтянами, вони не мають жодних проблем з івритом, розмовляють і навчаються цією мовою. Дехто з них також говорить російською, проте, певно, гірше, ніж івритом.
Нам водночас і легше, і важче, ніж ізраїльтянам, – Володимир Кулик
Пане Володимире, порівняйте нашу мовну ситуацію та ізраїльську. Які в нас є переваги в плані поширення та утвердження української мови, й які в них свого часу були переваги?
Наша головна перевага полягає у тому, що мовців української мови на початку відродження (початок 1990-х років) було більше. Відповідно й загальний рівень володіння українською мовою в суспільстві був кращим. Була безперервна традиція вживання мови, були люди, які користувалися мовою з колиски, була преса, радіо, інші практики тощо. Головне, звичайно, відсотки. Івритом не говорив практично ніхто на певному етапі. Українською мовою в найгірші часи говорили 30-40%, але це серйозні відсотки. Проблема в тому, що це були не ті люди, які зазвичай сприяють успіху суспільних процесів. Це були маргінальні або низові представники соціуму – селяни, а не містяни, рядові працівники, а не керівники. Це були люди, які зазвичай підлаштовуються під вибір інших, а не накидають свій вибір.
Тобто з соціолінгвістичної точки зору українська мова не була престижною?
Так, вона не була престижною, але й іврит спочатку також не був престижним. Він був престижний лише в одній сфері – релігійній. Більше того, було жорстке уявлення про його належність тільки до цієї сфери, й для частини людей це було блюзнірством – вживати іврит поза межами релігійних практик. Власне, для певної невеликої частини людей навіть створення держави Ізраїль було блюзнірством, адже вона мала постати після пришестя месії.
Але, разом із тим, є два важливі чинники, які свого часу працювали на користь івриту й яких ми, на жаль, зараз не маємо.
Перш за все, люди в Ізраїлі не мали іншої спільної мови. Велика частина з них знала ідиш, але велика частина не знала його. Вони прибули з різних країн з різними мовами – німецькою, французькою, польською, російською. Тому вони дуже швидко мусили покластися на іврит як на мову, яка дозволяє їм розуміти одне одного. Це не значить, що вони негайно забули всі інші мови. Це не значить, що всі інші мови водномить стали маргінальними і неважливими. Зараз про це не говорять, але була частина людей, для яких надалі лишалися дорогими й важливими їхні мови. Але з часом, зі зміною поколінь, це відійшло в минуле. Велика ідея створити власну державу, яку мають інші нації, взяла гору.
Другий чинник пов’язаний з тим, що друга велика мова, яка їх оточувала – арабська – була набагато менш потужною та престижною, ніж в нас російська. Крім того, майже ніхто з євреїв, які прибули з інших країн, її не знав. Тому вона фактично не впливала на мовну ситуацію. Це можна порівняти із тим, якби більшість громадян сучасної України приїхали з діаспори. Вони би не знали російської мови, вони не були би в російському «полоні», в російському пануванні. Не було би ідеї, що ми маємо покладатися на цю мову. Російська мова є престижною та розвиненою мовою, яка пустила в нас дуже глибоке коріння, тому аж до останнього часу в значної частини людей поставало питання, чому ми повинні пожертвувати нею задля переходу на українську. Нашу ситуацію можна порівняти з ірландською, де незважаючи на намагання відродити ірландську мову, населення продовжує говорити англійською.
Нещодавно президент України видав указ, яким оголосив десятиріччя української мови. Як гадаєте, це прелюдія до майбутнього закону про державну мову чи замінник, аби не ухвалювати закон, але вдати, що держава підтримує розвиток української мови?
Звісно, друге. Після того, як Конституційний суд скасував дію закону Колесніченка-Ківалова, а законопроект про державу мову було зареєстровано на розгляд під час поточної сесії, я мав надію, що його буде розглянуто. Проте коли Порошенко заговорив про автокефалію української церкви, я зрозумів, що закону про мову не буде. Патріотам вирішили дати єдину церкву, а не мову. Церква – це добре, але краще би була мова. Все-таки церква стосується обмеженої частини суспільства, а мова – це те, що торкається цілої нації.
Розумієте, в високих кабінетах не хочуть серйозного закону про мову. Там є люди, той самий Аваков, які не почуваються впевнено в українській мові, а законопроект висуває серйозні вимоги для кандидатів на високі посади. Вони не хочуть того. В проекті закону є речі, які їх дуже сильно відлякують – скажімо, мовна інспекція. В нашій корумпованій державі це може стати корупціогенним чинником. Припускаю, що автори законопроекту виписали це таким чином, аби мати простір для торгу. Вони були готові торгуватися й іти на певні поступки, проте одразу ж надто сильно налякали тих, хто приймає рішення. Тому схоже, що до виборів цього закону не буде. Тому ми лишаємося в ситуації, коли в державі немає закону про мову. Є лише десята стаття Конституції, а також низка галузевих законів.
Розмову вів Сергій Стуканов
