7 квітня 2021 року минає 30 літ, як Патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал Мирослав Іван Любачівський та архієпископ Володимир Стернюк освятили місце під забудову лемківської церкви на території Львівського скансену.
На цей час у Музеї вже частково була закладена зона «Лемківщина», але не вистачало важливого об’єкта – церкви. Про це інформує пресслужба Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
Практичне вирішення цієї проблеми було майже не можливим. На території України, у Закарпатській області, збереглися лише дві типові лемківські церкви. Одна стояла у с. Канора, друга – у Мукачевому. Деякий час керівники Закарпатської області обіцяли передати нашому скансену одну із церков, але сталося по-іншому: церкву зі с. Канори передали до Музею народної архітектури та побуту України в Києві (Пирогово), а церкву з Мукачева – до Закарпатського музею-скансену (Ужгород). Питання лемківської церкви намагалися вирішити і з урядовцями в Польщі, де ще зберігалися лемківські храми, але при складанні кошторису на обміри, розбірку, перевезення матеріалу з’ясувалося, що сума потрібних коштів, як на той складний час, була надто велика. Відтак всередині правління Товариства «Лемківщина» думки щодо будівництва церкви розійшлися: окремі члени лемківського товариства вважали недоцільним робити щось за відсутності коштів, але члени правління, серед яких були Петро Когут, Іван Красовський та Дмитро Солинко, наполягли на обов’язковому будівництві лемківської церкви у відповідній етнографічній зоні скансену. Цю ідею підтримав директор Музею Борис Рибак. На той час йому вдалося переконати урядовців Міністерства культури України у можливості будівництва церкви з нового дерева – точної копії однієї з існуючих лемківських церков на теренах Польщі.
Лемківська церква: як відродилась втрачена перлина
У липні 1990 р. до Польщі було відряджено наукову експедицію, яку очолив пан Рибак. Членами експедиції були Петро Когут, Іван Красовський, Дмитро Солинко, архітектор Марія Матвіїв, а вже у Польщі до них приєднався директор музею-скансену в с. Зиндранова – Федір Гоч. Члени наукової експедиції прийняли рішення: «Прототипом лемківської церкви у Львові визнати церкву 1831 року зі села Котань Ясельського повіту». Було проведено обміри церкви, складено довідку про її історію. Незабаром воєводська влада передала цінні копії документів, точні обміри церкви у с. Котань, здійснені польськими дослідниками. Значну роботу у виготовленні необхідної документації виконали науковці Музею народної архітектури і побуту у Львові під керівництвом архітектора Марії Матвіїв.
Для координації процесу будівництва рішенням Вченої ради Музею від 6 грудня 1990 року було створено Комітет будівництва церкви. Головою комітету обрали Івана Красовського. З перших днів Комітет почав збирати кошти. Велику допомогу надав інженер, мистецтвознавець, публіцист і громадський діяч з Канади п. Олег Іванусів з дружиною Боженою. Родина Іванусівих подарувала 1500 примірників книги «Церква у руїні» (автор – О. Іванусів), яка на той час мала велику популярність в Україні. За виручені кошти, з ініціативи члена правління Лемківського товариства Ярослава Швягли, було придбано потрібний лісоматеріал і виготовлено необхідну документацію.
На початку 1991 року загостив до Львова отець Анатолій Дуда, родом з Криниці, який мешкав і трудився в м. Монастириську Тернопільської обл. Захоплений ідеєю будівництва лемківської церкви на території львівського музею просто неба, пообіцяв всебічну допомогу у здійсненні цього задуму.
Й ось чудового весняного дня 7 квітня 1991 року, у Великодні свята, на території Львівського скансену зібралося кілька тисяч людей. До місця, де планувалося будівництво лемківської церкви, у супроводі Івана Красовського прибув глава греко-католицької церкви, патріарх Мирослав Іван кардинал Любачівський з архієпископом Володимиром Стернюком та іншими церковними достойниками. Люди з великою увагою прослухали привітання Владикам, яке проголосив Іван Красовський. Він попросив поблагословити задум лемківської громади, освятити хрест та місце, де буде зведена церква. Після відправи голова Комітету подякував Владикам за подаровану радість, зазначивши, що новозбудований храм буде наділений ім’ям святих Володимира і Ольги – з нагоди тисячоліття приєднання Західних Карпат до Київської Русі.
Перебіг свята широко висвітлювався в українській і закордонній пресі. У своїй публікації «Освячення місця під лемківський храм» («Наше слово» ч.22, Варшава,2.06.1991) Дмитро Солинко відзначив, що «відбулася незабутня подія в житті лемків в Україні». Володимир Гула у статті «Посвячено місце для церкви» (журнал «Лемківщина» ч.3, 1991, США) писав: «День 7 квітня 1991 р. ввійде в історію релігійного і культурного життя вихідців з Лемківщини як у Львові, так і в Україні. На сам Великдень Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський посвятив місце під будову лемківської церкви в Музеї народної архітектури та побуту у Львові».
Будівництво церкви виявилось процесом достатньо важким. На той час політична ситуація унеможливила будь-яку державну допомогу. Комітет з будівництва лемківської церкви опублікував звернення «До лемків на Україні, в краю та еміграції» у тернопільській газеті «Відродження» (ч. 55 23 травня 1991 р.), де було згадано історичне минуле та культурні здобутки лемків, які вони намагаються зберегти і розвинути в Україні після депортації.
Справа будівництва церкви – культурного і духовного осередку лемків, стала особливо близькою для кожного лемка не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Пожертвування вносили як індивідуально, так і від імені організацій (наприклад, фірма «Світоч», генеральний директор А. Тавпаш). На запрошення п. Олега Іванусіва у вересні 1991 р. Іван Красовський подався до земляків в Канаду, а в квітні 1992 р. – в США, де виступав з лекціями про історію та культуру Лемківщини, про життя лемків в Україні. Після повернення Івана Дмитровича додому процес будівництва пожвавився. Ентузіазм будівельників, активістів-лемків та фінансова підтримка діаспори посприяли завершенню будівництва церкви наприкінці серпня 1992 року.
За 30 років існування храм Св. Володимира і Ольги, який прикрашає сектор «Лемківщина», став знаним не тільки в Україні, а й за її межами. За цей час виросло уже кілька поколінь, які продовжують відвідувати літургії у церкві. Люди облюбували цей етнографічний куточок в Музеї, наче рідне село на їх прабатьківській землі. Збираються тут діти, онуки і правнуки тих лемків, які насильно були депортовані сталінським режимом. Вони мають можливість ознайомитися з архітектурою і побутом своїх предків, колядують, співають давніх лемківських пісень, пишуть писанки, знімають фільми про життя лемків, збагачують і відновлюють той великий пласт української культури, який свого часу був утрачений.
Незважаючи на те, що головні промовтери будівництва лемківської церкви відійшли уже в кращі світи, храм залишається живим і досі береже пам’ять про лемківський край. Церква стала осередком духовного та національного відродження Лемківщини. Велика заслуга у цьому також отця Анатолія Дуди: сюди на Службу Божу приїжджають лемки зі Львова, ближніх сіл, районів, областей, а часом навіть з-за кордону.
Люба Банах, завідувач відділу експозиції, лемкиня (за матеріалами спогадів і наукових розвідок Івана Красовського).
