Житло у цій буковинській садибі в Музеї завжди мало «замешканий» вигляд. У хатчині, меншій кімнаті, пристосованій до повсякденного життя селянської родини, це відчувається в окремих деталях, які виказують присутність людини – ніби залишена на півдорозі якась робота. Коли ж зі двору входить «господиня» (музейний доглядач), вноситься цей живий дух продовження розпочатих справ.
Хата початку ХХ ст. зі с. Коритне Вижницького р-ну Чернівецької області – зразок народного будівництва буковинського Підгір’я, належала Марії Гаврилюк. Про це йдеться у матеріалі на сайті Музею.
Збудована з кругляка смереки в зруб (прості замки з випуском торців), який зовні відкритий, тільки навколо вікон обмащений глиною і побілений. Це робилося і для утеплення вікон, і водночас із естетичних міркувань. Тобто навіть у Підгір’ї, де ще достатньо дерева, в будівництво починає входити глина. Нею часто обмащували низ хати, навколо вікон і дверей, а часом – одну або дві стіни. На прикладі такої часткової обмазки зрубу навколо вікон чи дверей можна простежити поступовий перехід від відкритого зрубу до обмащеного глиною. Всередині хати вибілені стіни і стеля.
Стіни всередині буковинської хати завжди були білими. Незалежно від того, з якого матеріалу будували хату, стіни її обробляли глиною. Ці роботи тут виконували з особливою акуратністю. Для того, щоб на поверхні стіни тримався грубий шар глини, у давніших будівлях в зруб вбивали дубові або букові клинці – «клинцювали», а потім набивали глиною. На початку ХХ століття (як і у цій хаті) поширився другий спосіб обмазки – на поверхню стін перехресним способом набивали ліщину («ліскували»), а тоді вже закидали глиносолом’яною сумішшю. Суміш глини з пшеничною половою жінка вигладжувала спеціальною дерев’яною лопаткою – «гладійкою». Коли стіни підсихали, їх ще раз вигладжували сумішшю глини з піском. Після висихання глини стіни кілька разів вибілювали білою глинкою, крейдою, вапном. До білила додавали добре просіяний річковий пісок, від чого поверхня стін ставала рельєфною. Крім білої глини, використовували кольорові глинки, які в народі називали глеєм – сиву, жовту, червону. Ці глинки застосовували для підведення стін, долівки, декоративного малювання. Стеля цієї хати спочатку була мита, пізніше її замастили глиною і побілили.
За планом споруда тридільна: хата + сіни (хороми) + хатчина. Велика хата використовувалась як світлиця, всі домашні роботи виконувались в хатчині. Тут споруджена глинобитна піч з комином, дим з якої через каглу виходив в сіни, ліворуч від печі – мисник. У світлиці – грубка, розмальована квітами, з плитою. Уздовж причілкової і чільної стін – нерухомі лави, стіл-скриня, ліжко і біля нього – скриня, в якій зберігався дорожчий одяг та весільні речі. В обох кімнатах – ікони мальовані на дереві.
Важливу роль в інтер’єрі житла відіграють домоткані вироби – налавники на лавах, за ними – залавники і «скорци», верети та пішви на постілі та багато рушників. На столі – скатертина з вибілених лляних чи конопляних ниток – довге (відповідно до величини давнього вузького і довгого стола) біле полотнище, ритмічно переткане вузькими кольоровими смужками.
Викликають захоплення декоративні тарелі – майже на всіх стінах та на верхній полиці мисника. Тарілки, полумиски – на поличках мисника і над дверима. Прикрашали стіни й фаянсовими тарілками фабричного виробництва, а ще невеликими мальованими горнятами і дзбаночками, які вішали під образами або разом з тарелями на стінах.
Буковинські гончарні вироби відомі з найдавніших часів – глеки, дзбанки з ручками, макітри, кулішники, полумиски, опуклобокі горшки та горнята. Тонкостінні, покриті поливою, вкриті рослинним розписом, вони відзначались високою якістю. Вижниця була одним із центрів гончарного виробництва, як і Хотин, Сторожинець, Заставна, Кобольчин та ін.
Мабуть, одним із найважливіших декоративних акцентів у світлиці є розмальована квітами грубка печі. Ця традиція була дуже давньою на Буковині, навіть у підгірській її селах. Центральні частини білили, робочі – малювали в темніші кольори, кольоровою глиною прикрашали конструктивні деталі печі. Тут вже багато залежало від хисту господині. Розпис печі кольоровими глинками, які зазвичай копали неподалік садиби – зеленкуватою, жовтою, навіть синьою, власне й був вершиною «глиняного» декорування житла.
Долівка в буковинській хаті теж була глиняною – глинобитною. Тобто спершу насипали глину і «вбивали» її довбнями, гладко вирівнюючи. Потім місили глину з дрібно нарізаною соломою і мастили цією сумішшю землю. Наступним етапом було вимащування поверхні глиною з вимішаною в ній пшеничною половою. На завершення додавали до глини конячого посліду і ретельно вигладжували долівку дощечкою. Долівка була предметом особливої уваги в хаті. Щотижня кожна дбайлива господиня підмащувала її глиною, ретельно вирівнюючи поверхню. На свята долівку посипали пахучими травами. Цієї традиції завжди дотримувалась музейна господиня садиби, викладаючи на долівці справжні квітково-трав’яні килими.
У сінях («хоромах») стелі не було. Тут ставили бочку на капусту, бочку на огірки та «паку» на муку.
Покриття даху цієї хати – сніпки-плескачі з житньої соломи, вкладені гузирем догори. Низ стріхи, роги і під гребенем пошивали «стріхачами» – колоссям вверх. Обов’язковим елементом буковинської хати були глиняні присьби, а тут, у Підгір’ї, – дерев’яні лавиці.
Дуже вдало в садибі закомпонована типова господарська споруда підгірської Буковини – велика стодола. На Буковині снопи молотили переважно на току, тобто на втрамбованій ділянці подвір’я. Лише у випадку поганої погоди снопи обмолочували в стодолі. Вона служила в основному для зберігання необмолочених снопів збіжжя, сіна, соломи, полови, тобто це була землеробська будівля. У підгірських районах, де клімат вологіший і холодніший, стодола була необхідною надвірною будівлею. Переважно це й була велика споруда з порівняно невисокими стінами і високим розлогим дахом.
Стодола зі с. Бережонка належала Андрюк Анні Григорівні. Це велика (10,2мх9,0м) каркасна будівля, стіни її складені з бука, а стовпи і підвалини – дубові. Дах покритий соломою – некрученими сніпками, на рогах пошитий «стріхачами». Споруда поділена на чотири частини: середня (найбільша) – тік (на якому молотили збіжжя) з правого боку – засік, з лівого – стайня. До стайні є окремий вхід через бічні двері. Ворота до стодоли – проїзні, розташовані посередині двох протилежних сторін – фасадної і тильної. Відкривались ворота назовні і служили для в’їзду возом зі снопами до стодоли. Під час польових досліджень Музею в 70-90 р.р. давні стодоли зустрічалися украй рідко. Багато таких будівель свого часу розібрали і забрали з селянських господарств до колгоспів. Всередині зараз зберігається молотарка зі с. Іванівка Тернопільської області.
Доповнює господарський комплекс маленька споруда – карник (куча) для свині, зверху (на «поді») якої був влаштований курник (для курей) Складена будівля в зруб зі смерекової деревини (кругляка) і стоїть на кам’яній підоснові. Дах карника двосхилий, покритий драницею. Спереду карника виступає піддашшя, оперте на двох стовпах. До цих стовпів прибивалася загорожа для літнього перебування свині.
Ця куча для свині була побудована у 1880 р. і перевезена з с. Шипинці Кіцманського р-ну Чернівецької області від Савчука Ореста Корниловича.
Історія кафедральної церкви Святої Трійці: з Чернівців до Львова
У Музеї відтворене відповідне ландшафтне впорядкування садиби – притаманні цьому регіонові квітники, город та фруктові дерева. На материнській території біля хати був великий квітник, де росли жоржини, піони, гвоздика, любисток, рожі(«ружі»), кліматіс («іліяк»), барвінок, калина. Недалеко від хати ріс сад: груші, яблуні, вишні, сливи, горіх.
Тамара Андрієвська, наукова співробітниця Музею
