Цьогоріч у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького відкрилася традиційна різдвяна виставка "Коляда". Відвідувачам ппропонують побувати у хаті з підгірського містечка, своєрідні традиції якого зумовлені дифузними особливостями пограничної зони етнографічних груп Бойківщини та Опілля, а також сільської і міської культур Галичини в 30-40-х років 20 століття.
Цьогорічна різдвяна виставка «Коляда» присвячена урочистостям Святого вечора в переддень величного свята Різдва. В низці зимових свят українців особливе місце займає Різдвяно-новорічний цикл календарної обрядовості, який вважається визначальним для всього року. Він знаменує вічний круговорот часу, перемогу сонця над силами пітьми. Святові Різдва завжди передували дуже серйозні приготування, незалежно від того, в якій місцевості воно відбувалося. Перед самим Святим вечором інтер’єр житла набував святкового вигляду.
Відвідувачі виставки немовби переносяться в хату підгірського містечка з його своєрідними традиціями, зумовленими дифузними особливостями пограничної зони етнографічних груп Бойківщини і Опілля, а також сільської і міської культур Галичини в 30-40-х рр. ХХ ст. Церемонія підготовки до Святого вечора складалася з цілого ряду дій, а сама святкова трапеза носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. Цілий ряд звичаїв Святого вечора має яскраво виражений магічний зміст.
На самий Святий вечір або на другий день зранку починали колядувати. В основі колядування лежить магія першого дня, згідно з якою висловлені побажання повинні стати реальністю, дати відчутні позитивні наслідки. За своїм походженням колядування є автохтонним українським звичаєм. Звичай колядування і щедрування впродовж віків відігравав важливу роль у розвитку народної музичної і пісенної творчості. Починаючи з ХУІІІ ст., спочатку в містах, містечках, а згодом і в селах до реквізиту колядників широко ввійшла звізда (зірка), відома й іншим європейським народам. Тому на виставці представлені окремі музичні інструменти, які супроводжували колядування, та велика різдвяна зірка, виготовлена відомим народним умільцем Володимиром Шагалою з с. Нижанковичі.
Великого значення надавалося атрибутам, які потім перебували в хаті впродовж всього святкового періоду. На всій Україні широко побутував звичай ставити на покуті сніп з жита або пшениці, який часто називали «дідух», «дідо», «колядник», «коляда». Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало всю трудову діяльність в новому році. На виставці показано особливий ритуал містечка в Долинському р-ні на Підгір’ї: розв’язаного «діда» вносять, окроплюють свяченою водою, частину його забирають до садка, обв’язуючи кожне дерево. Вдома «Діда» теж обв’язують перевеслом, за нього встромляли дерев’яні ложки. Внизу покладений кружок з сіна, який називають «Бабою».
Як елементи святкового декору, в Галичині, а також на Західному Поліссі відомі «павуки»: конструкції з житньої соломи у вигляді геометричних фігур. Присутність павука у святковому вбранні житла пояснює апокрифічна легенда, згідно з якою павук, заснувавши павутиною вхід до печери, врятував немовля Ісуса від переслідувань царя Ірода. Сама трапеза Святого вечора і приготування до неї в різних районах України характеризувались етнографічно-культурними відмінностями, вона гарантувала добробут у всьому наступному році. На стіл ставили одна на одну дві круглі хлібини, які тут називали «Васильники», під них клали кружок з лляного повісьма, в який вкладали монети і зубці часнику, як оберег. Ці атрибуті дійсні протягом всього періоду свят. Перед самою Святою вечерею господар бере свячену воду з кропилом, слідом за ним іде хлопець з паляницею («закусуваником») і пшеничним зерном. Спершу кроплять криницю, вливаючи в неї трохи води, потім обходять хату, посвячуючи всі чотири кути. В цей час хлопець надкушує паляничку, обсіваючи кожен кут. Надалі освячують навхрест кожне приміщення в хаті. Воду, яка залишилась, виливають худобі.
На виставці представлено багато зразків посуду – металевого, дерев’яного, гончарного та фаянсового і порцелянового, що характерно для означеного періоду і регіону. Наявність фабричного посуду, часто з ручним розмальовуванням, висвітлює діяльність малих фабрик, що було особливо характерним в 1-й пол. ХХ ст. на території сучасного українсько-польського пограниччя, а численні гончарні осередки Львівщини, Тернопільщини, а особливо найближче містечко Войнилів все ще постачали місто якісним полив’яним, мальованим і ритованим посудом.
Широко показаний одяг на манекенах, які умовно відтворюють всю велику рідню, що приїхала в підгірське містечко до батьків на гостину – адже на Святий вечір вся рідня повинна бути разом. Тому «батьки», одягнені в типовий для того часу народний одяг з с. Солуків Долинського р-ну, приймають за святковим столом своїх численних доньок – «вчительку» з Яворівщини на Львівщині, жительок Жидачівщини та Сокальщини на Львівщині, доньку з Перемильщини, а також з більш дальніх регіонів – Поділля, Гуцульщини, Покуття та Буковини. Такий варіант показу різноманіття народних строїв дає можливість не тільки ознайомитися з багатством народного мистецтва, але й відчути та реально діткнутися до всієї святкової атмосфери Святого вечора і всіх Різдвяно-новорічних свят, навколо яких впродовж віків склався надзвичайно багатий комплекс обрядів і звичаєвості.
Надія Боренько, наукова співробітниця Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
