На снігу виблискував слід чиєїсь долоні. Невеличка впадина виднілася добре біля стежки. Чужинець із цигаркою у руках нахилився до зрадницького сліду, пальці якого вказували на північ. У його спину впивалися очі оскаженілих псів, що вже який рік намагаються підкорити незборимі землі Прикарпаття
За мить пролунав звук, який нагадував закриття ляди: важке дерево, притрушене снігом, глухо гупнуло об землю. Чужинець повернув голову у тому напрямку і, опустивши очі, переконався, що сліди пальців на снігу вказують у правильному напрямку. Погасивши цигарку, зніс порухом чобіт зрадницький слід.
- Сюди! - десятки червоних офіцерів ринули поміж дерев за командиром, який нісся до тих “заживо похоронених”.
Марта, сидячи за друкарською машинкою, відчувала, що руки її почали треміти. Звівши погляд на Марка, який надиктовував свій черговий поетичний порив, вона краєм ока побачила, що образи позаду нього на стінах теж рухаються. Повстанці на лежанках вскочили і крізь щілину побачили свою смерть, яка наближалася із вигуками “ви окружєни”. Деркач, Захарко, Місько, Чумак, Сміливий і їх командир Боєслав, який так і не завершив свій останній вірш, схопили зброю до рокового бою. По черзі виплигнули із могили, прагнучи хоча б ще раз ковтнути подих волі, яка стогнучи проривалася з них, коли у тіло втрапляла куля. Здіймаючи очі догори, вони ніби посміхалися до неба і та невеличка цівка крові покривала ще палкі юнацькі, мов черешні соковиті, губи. Марта ховалася за спинами побратимів марно намагаючись зупинити кров у поранених. З бункеру йшов дим, там згорало усе те, що декілька днів тому вона старанно друкувала.
- Здайся їм, мо хоч ти житимеш, розкажеш про нашу боротьбу, - каже Боєслав, пихаючи Марту наперед.
На мить стихла перестрілка. Марта обвела усе очима: дерева, знизу бункер, Боєслав, у якого по обличчю стікає підступна цівка крові. Вона випрямилася, ледь стримуючи сльози, пішла вперед до червоної смерті. Їй щось гукали з обох сторін, але дівчина нічого не чула - у її вухах була повна тиша. Побратими, які вже мертві лежали під її ногами, мали вигляд зовсім юних парубків. У криївці при темряві вони здавалися набагато старшими за свій вік. І так жаль їх стало Марті, мабуть, тому, що три дні тому так само на землі мертво лежав її брат. Вона ще не знала цього, але відчувала, що його вже нема, чула тою пуповиною, що огортало їх разом у лоні матері. Їй повіяв запах з дитинства і здалося, що скрикнуло чиєсь дитя. Під ногами вона побачила свого побратима, що ще важко дихав. Його тіло тремтіло і тягнулося до тепла. Вона опустилася до нього і відчула, як ворожі автомати націлилися на неї. Щось крикнув Боєслав. Вона підняла побратима і повісила його собі на плечі. Однієї рукою тримаючи за стан товариша, йшла туди, звідки дивилася на неї смерть.
Чужинець бачив перед собою із скуйовдженим довгим білим волоссям дівча, зріст якої був менше ніж метр шістдесят. Голі колінця здригалися, коли торкалися замороженого гострою шкіркою снігу. Дівчина тягнула на своїх тендітних плеча такого ж молодого юнака як і вона сама. Від них двох віяло дитинством. Чужинцю на мить здалося, що вони граються і се все дитяча забавка. Нечемних дівчат та хлопців насварять, поставлять тендітні колінця на гречку, а у парубка з вуст витруть вишневий сік...
Ворог дивиться в очі Марти, а у них нема страху: так може дивитися молода людина, яка не бачила життя, аби боятися смерті.
Марта була вже майже біля ворога. Чужинець простягнув до дівча свою батьківську долоню. У відповідь на що Марта здійняла руку і на сонці блиснуло металеве кільце. Чужинець почув клацання. Він знову, вже востаннє, поглянув на дівчину - вона посміхалася. На її плечі звисав мертвий юнак, а сонце осліплювало їх наївність, що зникла у останніх їх виразах обличчя.
Вони, ніби сміялися над смертю.
Так лютував 1952 рік.
Марі Мамайка / Марина Мірзаєва
