Слухай онлайн
Cуспільство

«Церкву потрібно осучаснити», - митрополит Димитрій (Рудюк)

«Церкву потрібно осучаснити. У ній і над нею повинен витати дух любові і свободи. Дух взаєморозуміння і всепрощення», - митрополит Димитрій (Рудюк).

Напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці та Дня захисника України митрополит Львівський і Сокальський Димитрій (Рудюк) розповів прес-центру Синодального управління військового духовенства про свято Покрови в Україні та традицію козацьких і військових ікон Небесної Заступниці, а також про останні події, пов’язані з отриманням канонічного статусу УПЦ Київського Патріархату, про що було проголошено Вселенським Патріархатом 11 жовтня і що це означає для Церкви та держави.

Владико, свято Покрови стало символом відродження історичної справедливості в Україні. Адже зараз ми на загальнонаціональному рівні вшановуємо всіх воїнів нашої нації: і воїнів УПА, і січовиків, і тих, хто в роки Другої світової війни воював, і наших сучасників, що зараз на Донбасі. Чим для вас є це свято, як для церковного ієрарха та історика? 

Покрова Божої Матері справді є великим нашим національним святом. Ще донедавна ми не мали у цей день вихідного, але в народній традиції це свято ми аж ніяк не применшували. Навпаки, воно асоціювалось з українським козацтвом, стрілецтвом та воїнами УПА. Трагічні події на Донбасі, вторгнення Росії і війна внесли свої корективи. Український народ особливо звернувся до Покрову Божої Матері. В молитвах і сльозах ми благаємо її милосердного заступництва та предстояння за нас перед Богом - Її Єдинородним Сином. Особисто для мене це свято є піднесеним, урочистим, бо це ще й престол православного кафедрального собору м. Львова. Коли я звершую богослужіння кожного свята і кожної неділі, то свій позір я звертаю на запрестольний образ Покрову Пречистої Діви Марії і творю молитву за всіх, відтак і за наших захисників-воїнів.  

Покрова в Україні досить органічно прижилася і стала народним святом, а віднедавна й державним. Батьківщиною самої святкової події є Константинополь, сучасний Стамбул. Але грецький світ цього свята не має. Як так сталося, що запозичене свято у нас шанують, а на своїй батьківщині забуте? 

Історія свята Покрови Божої Матері є досить цікавою. Справді походження його є суто візантійським або грецьким. Якби ми зараз відкрили пошук в Інтернеті про історію цього свята, і як це особливе відзначення Покрови потрапило до нас у землі Київської Руси-України, то майже на всіх сайтах відповідної тематики знайшли одну і ту ж саму відповідь: у Київській Русі свято було встановлене владимирським князем Андрієм Боголюбським (1157-1174). Ну і всім відома церква Покрова-на-Нерлі, як нібито перший храм присвячений цій події - Покрову Божої Матері. Цей князь є досить одіозною постаттю для нашої української церковної і політичної історії. Відомо, що він із Вишгорода до свого стольного міста Владимира-на-Клязьмі вивіз ікону Вишгородської Богоматері, яку тепер всі називають Владимирською. Ще є свідчення про те, що він поцупив і меч св. кн. муч. Бориса від його святих мощів, які були покладені разом з його братом муч. Глібом у Вишгороді. І хоча ця розповідь не торкається нашої з вами тематики інтерв’ю, я б хотів би зазначити, що свято Покрову Божої Матері в Київській Русі-Україні було встановлено значно раніше, думаю, що за князювання у Києві Всеволода Ярославича, сина князя Ярослава Мудрого, коли зв’язки з Візантією були найтіснішими через династичний шлюб. Однак, як зазначає відомий мистецтвознавець В. Александрович шанування свята Покрови Божої Матері могло сформуватися у нас завдяки візантійській релігійності з переосмисленням певних виявів на старокиївській основі і із Києва потрапити до підпорядкованих йому північно-східних земель, зокрема і Владимира-на-Клязьмі. Причетність кн. Андрія Боголюбського до шанування Покрову Божої Матері - це пізня агіографічна легенда. Так вважають навіть російські історики і мистецтвознавці. Що ж до відсутності шанування Покрову Божої Матері у давній Візантії та у сучасній Греції, то це не зовсім точне ствердження. Що ж до події явлення Божої Матері з мафорієм на руках у Влахернській церкві м. Константинополя наприкінці IX ст., про яку нібито зараз не пам’ятають, то це не так. У Греції з 1952 р. свято Покрови перенесене на 28 жовтня в пам’ять про заступництво Божої Матері і успішне відбиття грецькими військами італійського вторгнення на албанському кордоні у 1940 р. Ще змушений зазначити, що у давній Візантії було два головних храми на честь Богородиці з давніми її реліктами: Влахернська церква, у якій зберігалася риза-мафорій Пресвятої Богородиці і Халкопратійська, де знаходився чесний пояс Богородиці. Видіння ж св. Андрія можливо було зв’язане з чудом, яке відбувалося кожної п’ятниці на вечірні у Влахернській церкві, коли шовкова завіса, що закривала ікону Божої Матері піднімалася і потім знову опускалася тієї ж години в суботу. Обидва храми - Влахернський і Халкопратійській знаходилися у м. Константинополі.  

Відомо, що запорізькі козаки мали свої похідні ікони Покрови Пресвятої Богородиці, з якими йшли до бою. Багато таких ікон збереглося й до нині. Традиція таких військових ікон була відновлена 2017 року, коли Патріарх Філарет освятив новітню ікону Покрови для сучасних українських вояків. Чи вбачаєте ви в цьому акті історичне переємство і відродження давніх традицій?

Це настільки очевидно і звично для кожного ока православного українця - бачити Покрову Божої Матері, яка покриває козаків, видатних людей модерної України: гетьманів, святителів і просвітителів, що тут не потрібно зайвого пояснення. Усі в кожну люту годину прибігали до Її Пречистого Покрову. Особливо шанування Покрови було поширене в Запорізькій Січі. Впродовж багатьох років її існування, як потужного військового козацького осередку, а тут згадую одну за одною Хортицьку, Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку та Нову Січ, православна віра була духовною силою кожного козака. Церкви на цих січах були присвячені Покрову Божої Матері. Особливе шанування Покрову Божої Матері на Січі було зумовлене тими обставинами, в яких перебували козаки. Часті походи, боротьба з ворогом, спонукали їх звертатися до заступництва Божої Матері, яка рятує від зла і несподіваної смерті. Під Покровою запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі. Відтак під Покровом Божої Матері вони залишалися не жонатими і свято виконували, як я вже сказав, головний девіз свого життя - захист православної віри. Поруч з Покровою запорізькі козаки шанували св. арх. Михаїла та св. Миколая. У мирний час січові козаки звершували прощі до українських монастирів: Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського, Лебединського, Мошенського та ін. Часто такі паломництва мали мотивацію скласти чималі пожертви на прикрасу цих монастирів, ба навіть скласти офіру у вигляді ось таких ікон, де поруч із сакральними постатями зображались запорозькі кошові отамани та прості козаки. Сьогодення продиктувало нам, чи то повернуло цю давню традицію саме таких Покров. І те, що у нас з’явилася ікона Покрови Божої Матері із зображення під її чесним мафорієм українських вояків - це традиція, овіяна сучасним життям, коли ми боронимо свої землі від російської агресії. 

Нещодавно архієпископ Вселенського патріархату Іов (Геча), критикуючи деструктивну політику Московського патріархату, розповів про численні Екзархати Константинопольського престолу, які існували на території України до 1946 року, поки Москва їх не викорінила. Серед іншого митрополит Іов згадує про єпископа Мелетинського Анатолія (Мелеся), який за підтримки запорізького козацтва та без дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорізькі церкви. Відомо, що єпископ Анатолій намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію, у такий спосіб організувати військових священиків, сучасною мовою кажучи капеланів, в незалежну групу духовенства. Для багатьох така новина стала майже сенсацією. А що говорить про це українська історіографія? 

Роль козацтва в історії Української Православної Церкви є дуже велика. Достатньо хоча б пригадати гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, за участю якого було відновлено українську єрархію у 1620/21 рр. Дійсно згодом, коли Київська Митрополія була анексована Москвою у Константинополя і приєднана до Російської, незабаром Синодальної безпатріаршої Церкви, то церковна структура Запорізької Січі ще довго боронила свої автономістичні права. Але на той час сила Січі і її впливи у політичному відношенні значно зменшилися. Що ж до діяльності згадуваного єпископа Мелетинського Анатолія Мелеся в Запорізькій Січі, то коротко зазначу наступне: дійсно на Січі було прагнення мати незалежну єпархію від Санкт-Петербурга і Києва. Через це існував конфлікт церковних інтересів з боку російського урядуючого Синоду та Київського митрополита Арсенія Могилянського, який постійно жалівся в Синод до Санкт-Петербурга на цього "свавільного" єпископа, якого посвятили єрархи Константинопольської церкви. Єпископ Анатолій Мелесь був посполитим українцем з хутора Мелесів під Золотоношею. Внаслідок тривалого протистояння єпископ Анатолій покинув Січ. Відомо, що козаки за ним довго ще сумували. Відтоді автономістичні прагнення запорожців мати свою церковну структуру незалежну від Київського митрополита і російського Синоду було зведено нанівець. Тай інакше не могло бути. Імперська російська влада готувалася до знищення Січі і всієї Запорозької вольниці. 

У нашій Церкві існує управління військового духовенства (СУВД), котре було створене Священним Синодом спеціально для організації діяльності військових священиків. Оскільки останні капелани на наших теренах існували майже сто років тому, зараз ми змушені переймати традиції капеланів об‘єднаної Європи та країн НАТО. Як на вашу думку повинен розвиватися інститут військового духовенства в незалежній Україні? 

Відповідаю - так як він розвивається зараз. Цього достатньо. Чому? Тому що в нас є безпосередній контакт військового священика із солдатом в умовах війни. Будь-які вказівки, поради та інші інструкції потрібні, але це як у практичних настановах для пастирів. Все нібито добре прописано, але бувають ситуації, в яких священики мають діяти на свій розсуд, звичайно, не порушуючи церковних приписів та канонів. Найкраща наука - це коли священик і воїн разом. СУВДе треба розвивати контакти з іншими капеланськими службами. Я маю на увазі закордонні контакти. І такий досвід вже існує. Його треба всіляко підтримувати, тому що у цій справі досвід має велике значення. 

За чотири останні роки ціннісне сприйняття України із західних та центральних областей змістилося на схід. І це не може не радувати. Проте ціна за любов до рідної землі була великою. Зараз ми всі в очікуванні чи не найбажанішого документу в історії сучасної України – Томосу про визнання автокефалії Української Православної Церкви. Чи зможе процес створення Єдиної Церкви консолідувати українське суспільство? Які можливі ризики? 

Безперечно зможе консолідувати. Перш за все Томос є запорукою створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви. Він об’єднає усі Церкви, які підтримують незалежність Української Церкви від закордонних впливів, зокрема від Москви. Недаремно Томос, як документ про ствердження незалежної Церкви в Україні порівнюють з Актом про незалежність Української Держави. Зверніть увагу, що коли Гетьманська Україна відійшла під протекторат Москви, то Київська митрополія ще 32 роки боролася за свій де-факто незалежний статус під омофором Вселенського Патріарха. Церква, українське духовенство, як ніхто інший відчував реальну загрозу втрати політичної і церковної незалежності Гетьманщини і тому так довго тривав процес. Київські митрополити Сильвестр Косів, Дионісій Балабан, Йосиф Нелюбович-Тукальський боронили Київську митрополію від зазіхань Московського Патріарха. Зараз ми спостерігаємо той самий, тільки зворотній процес. Україна стала незалежною, а Церква ще бореться за свою незалежність, за статус визнання. Про ризики я особливо не хотів би говорити. Зараз багато поширюється фейкової інформації, про якусь там війну, силові захоплення. І зверніть увагу ніхто про це не говорить, тільки російські ЗМІ роздмухують ці небезпечні питання. Нам  треба змиритися з тим, що процес організації і побудови Української Помісної Православної Церкви після набуття Томосу буде не простим, тому що це процес не одного дня. Все залежатиме від зрілості церковної єрархії й духовенства та зрештою і від мирян. Попереду багато праці у широкій церковній царині. Не можна сказати, що все так буде проблемно, адже наша Церква Київського Патріархату готувалася до цього майже 30 років. Зусиллями Патріарха Філарета перекладена українською мовою богослужбова література, твори святих отців і учителів Церкви. Проведені реформи та реорганізація духовних шкіл. Збудовано тисячі храмів. Розвинуте соціальне служіння Церкви. Відроджене капеланське служіння, тощо. Але багато роботи і проблем ще попереду, які з Божою допомогою ми будемо долати. Церкву потрібно осучаснити. У ній і над нею повинен витати дух любові і свободи. Дух взаєморозуміння і всепрощення.  Церква дійсно повинна стати незалежною і вільною. Вона повинна стати добрим духовним порадником і розрадником для українського народу. Пряма місія Церкви - спасати людські душі, не повинна бути замінена тимчасовими, дріб’язковими, не зовсім світлими меркантильними проблемами.

Дехто стверджує, що Константинополь буде прагнути відновити Екзархат на західній Україні? Чи мають під собою підґрунтя такі розмови?

Я думаю, що тут мова йде про представництва, про подвір’я. Екзархат має дещо інше, відмінне значення. Хоча воно дуже часто може мінятися. Особисто я не чув такого. Йде мова про відкриття представництва у Києві. Але якщо такі питання виникатимуть, то тільки на користь обох церков Константинопольської і Єдиної Української.

Чого ви особисто очікуєте від Томосу, як архиєрей, як інтелігент, як громадянин зрештою?

Томос - це паспорт у життя. Він яскраво засвідчує, що наша Церква дозріла, вона дочекалася бажаної мети, до якої прагнула впродовж тисячолітньої історії. Українська Церква, Київська митрополія, ніколи не заховувала своїх прагнень бути самостійною. Томос назавжди розставить, як кажуть всі крапки. Думаю, що це епохальна подія, принаймні вона завершить ще один період в українській церковній історії - добу автокефальних змагань, які почалися в ще в роки Української революції, рівно 100 років тому і продовжуються до цього часу. Рівно ціле століття - це якась тайна, авжеж? Українська Церква повинна увійти до сім’ї Церков, які складають Вселенське Православ’я. Одночасно всередині неї, як я вже сказав, повинні тривати процеси її оновлення, повернення до справжніх витоків Українського Православ’я в могилянську добу. Нещодавно ми отримали безпосередні сигнали з Константинополя - поновлення канонічного статусу нашого Предстоятеля та усіх послідовників у сопричасті з Церквою. Наступний крок - об’єднавчий Собор і отримання Томосу про автокефалію.

Розмовляв Володимир Яцульчак

Прес-центр СУВД

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...