Про українську терплячість, про легендарного «Чорного ворона», про Ангелу Меркель та про Крим, про мову та таку омріяну перемогу — 15 думок, які дійсно варті вашої уваги.
Мені зрозумілі сплески патріотизму на Заході, у Львові, Тернопопі, Івано-Франківську…але от підходить до мене хлопчина у Кривому Розі й каже: «Я прочитав «Чорного Ворона», покажіть мені, де вмерти за Україну!».
Я не можу закликати людей до якихось граничних меж, а сам бути в тилу. В нас багато говорять, радять…, але можна закликати людей тільки до того, де ти сам станеш першим, попереду. А наші хлопці самі знають, що їм треба робити. Що треба робити – ми всі знаєм, а давати поради мені, цивільній людині – некоректно.
Всі маленькі незначні революції, в інших країнах, накшталт Вірменіі, вони всі захлинулись. І це лише підкреслює велич українців. Тільки українці можуть влаштовувати майдани і з дерев’яними щитами йти проти куль. Світ нам може лише позаздрити. Ми перемогли такий страх, який був у наших генах впродовж довгої та сильної окупації, впродовж не одного століття.
Крути дали народження нової когорти українців, які перемогли в собі страх. Які подолали, які задушили його в собі. Й зараз з’явився новий тип української людини, яка вже не дозволить того, що дозволялось раніше. Звичайно, це буде тяжко, не так все відразу робиться. Але ми мусимо пройти через все.
Наша проблема – це замкненість і терплячість. Терплячість українцям піднесли до культу, і всі депутати, політики її прищеплювали. Але терплячість личить лише худобі. На жаль, справді наш народ терплячий і толерантний, ми єдина нація в світі, де людей називають націоналістами за те, що ми розмовляємо українською мовою. А якщо ці люди хочуть, щоб ще хтось з ними розмовляв українською мовою, то вони фашисти, нацисти, расисти і т.д..
Уявіть собі, Ангела Меркель, християнська демократка на кожному кроці каже: «Людина, яка не знає німецької мови, не бажана в нашій країні.». Уявляєте, щоб таке сказали в Україні? Та ніхто такого не скаже. Тому що у нормальних націй, оце що в нас називають «націоналізмом» — це у них в повітрі, це у них в крові, це природні речі.
Я ніколи не вимірював велич тої чи тої держави квадратними кілометрами. Є територія духу і є власний простір. Власний простір – це набагато більше, ніж кількість земель.
Якби татари воювали за Крим, я б пішов воювати з ними. Це їх земля, історично.
Якщо ви хочете Крим, хочете Кубань, то візьміть усю Росію, вона залюбки приєднається до України. Росіяни вже готові приєднати всю Росію до України і навіть столицю зроблять в Києві. Якщо незрозуміло, я скажу інакше – зараз вся земна куля буде називатися Україною. Вся земна куля. Але не буде там української мови, нашої культури, духу і панування… Це нам потрібно?
Перемога, перемога… Держава створюється, щоб нація мала оптимальні умови для свого розмноження. І от коли буде така держава, яка сприятиме усьому для розвитку української нації – це й буде наша перемога.
Мова буде. Її носіїв дуже багато. Західна Україна цим так не переймається, а от я наприклад цим дуже переймаюсь. Я живу в Києві і замість того, щоб писати твори чи садити картоплю, щоб щось робити добре, я 99% часу йду по місту й, що нормальна людина собі думає: «А що мені купити, що мені зробити..», а я йду й слухаю, а той якою мовою говорить, а той якою мовою говорить. Свій чи не свій?!
Наша історія дуже цікава. Наша боротьба дуже цікава. Це така собі драма. Бог послав нам таке випробування, очевидно, і заготував для нас місію, ми повинні прийти до неї. Я думаю, що вже зараз нам може позаздрити світ, їм і не снилася подібна сила.
Коли я приїжджаю на Галичину, на Волинь, мене одразу запитують: «Коли ви про УПА напишете?». Та це ж треба знати їх діалекти, адже увесь секрет літератури захований в мовній енергетиці, це треба бездоганно володіти їх мовою. А взагалі-то, тема УПА ще надзвичайно складна. Ще є багато свідків, ще є живі і всього того не приховати. Є багато ображених, всі знають скільки було фальшивих боїв, де вбивали і свої своїх, і вся. Я хочу написати, дай Бог здоров’я, роман про УПА, про їх боротьбу. Коли вже не було надії на визволення, коли заламувалися дуже сильні особистості.
На «Чорного ворона» була сила силенна нападів, починаючи від Табачника та усієї колегії — Колесніченко, Бондаренко, Фельдман, адже вони хотіли показати, що повстанська боротьба – це чисто галицький феномен, мовляв галичани не такі, вони австріяки й чинять спротив. А мовляв, у центрі та на сході усе не так. Це була велика омана, все винищувалось, випалювалось з пам’яті і коли з’явивcя «Чорний ворон», я мав купу опонентів та недругів, адже книжка змогла вийти за межі літературного явища.
Коли у нас тут виходить зарубіжна література, всі консульства, всі посольства підтримують, дають гроші на переклади. Коли наше випускають за кордоном – то навпаки, плетуть всякі інтриги. Нещодавно «Чорний ворон» вийшов в перекладі в Бразилії, і мені перекладач розповів, як до нього підходив консул український і сказав:«Навіщо ви зв’язались з цією книжкою? Вам нема проблем?».
