Старі галицькі вокзали... Це справжні портали для переміщення у просторі і часі. Вони пахнуть вугіллям, шміром, пасажирами і туалетом. Тут завше тлум, рух і метушня. І завжди хтось їсть.
Підозрюю, що існує каста людей, які харчуються виключно на вокзалах. Вони їдять засохлі канапки з померлими тушками шпротів, похнюплені пиріжки із збабченими і кволими сосисками в тісті, застиглу тушковану печінку, вкриту коростою з розлізлої цибулі, цмудять квасне пиво і голосно і з задоволенням відригують у бік перону.
Зовсім інша картина у покинутих будівлях вокзалів, що сиротливо, наче кальварійські діди, бовваніють при зарослих бур’яном коліях. Таким є старий двірець у Добромилі, побудований на околиці міста ще у 1872-му році при Першій угорсько-галицькій залізниці.
Від ратуші до вокзалу чалапати кілька кілометрів, але то вартує, бо обабіч дороги можна полюбуватись панськими віллами австрійської і польської доби і настроїтись на епоху, коли в цьому краї панувала цісарська Австрія. Блискучі офіцери в мундирах при параді, манірні панянки в затягнутих корсетах і капелюшках з пір’ям, духові оркестри, вальс Штрауса “Казки віденського лісу”, шуркіт криноліну і дзенькіт шпор... Про таке думалось дорогою до двірця.
Але реальність виявилась набагато сумнішою. Вокзал в Добромилі помирає. Із забитими вікнами і розчахнутими дверима, що провадять у темінь і пустку, порослий бур’янами і молодими деревцями, будівля схожа на небіжчика, душа якого вже давно на небі, а тіло ніяк не поховають. Оживляли румовище лиш тіні від каштанового гілля, що танцювали якийсь сумний танок на стіні кам’яниці.
На пероні сецесійна галерея із пречудовими гасовими світильниками облазить і трухлявіє. Плитка під ногами потовчена і вичовгана, але все ще тішить око орнаментами і барвами. Щоправда, на неї лячно ступати - здається земля западеться і я опинюся в якомусь іншому світі.
Можливо, дивлячись саме на добромилський двірець, бравий вояк Йозеф Швейк сказав: “У цілому світі я не бачив нічого розкішнішого за ту дурну Галичину”. Але, якби він нині прибився на станцію Добромиль, то перехрестився б і сплюнув через ліве плече. Бо вокзал населяють лиш тіні минулого і душі паровозних свистків...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
