Унікальна пам'ятка архітектури палац Бесядецьких, що у у Львові на площі Галицькій, 10 руйнується на очах. Його підвали вщент завалені сміттям. Єдиний збережений палац XVIII ст. садибного типу міг би стати справжньою архітектурною перлиною міста, однак перетворився на прихисток для безхатьків.
Підвали унікальної пам’ятки завалені сміттям. В багатьох місцях безхатьки облаштували лежаки.Верхні поверхи палацу також перебувають в занедбаному стані. Піднятись на гору бомжі не можуть – сходи завалені будівельними відходами, а єдиний вхід на перший поверх зачинений. В середині є охоронець котрий розповів, що безхатьки постійно ночують у підвалах, однак вище не підіймаються.
Трагедія Палацу Бесядецьких: "привид культури" в центрі Львова
Будівля руйнується буквально на очах. На всіх перекриттях видно численні тріщини.
На початку грудня 2015 року приміщення палацу Бесядецьких мало не згоріло, адже в підвалах безхатьки намагалися розвести вогонь, щоб зігрітися. У Львівській міській раді кажуть, що не можуть повпливати на стан будівлі, адже вона належить Львівському національному університету імені Івана Франка. Університет мав намір облаштувати там навчальний корпус, але через брак коштів роботи зупинили.
Раніше в коментарі Гал-інфо начальник управління охорони історичного середовища Львівської міськради Лілія Онищенко зауважила, що приміщення пам’ятки університет добровільно віддавати не хоче, але місто може забрати його через суд.
Дата будівництва палацу наразі не з'ясована. Не віднайдено також первинний проект, як і не встановлений його автор. На думку проф. Єжи Ковальчика це могли бути 1740-ві роки. Автор — Бернард Меретин. Володимир Вуйцик припускав, що датою побудови палацу міг бути 1737 рік. Він виходить з того, що 1734 року майстри мулярського цеху оцінювали якісь старі руїни на Галицькому передмісті, а вже 1737 року комісія з представників магістрату оглядала нововимуруваний палац, зведений на старих фундаментах. Із цього він вважає малоймовірним припущення, що проект належав Бернарду Меретину, оскільки той з'явився у Львові лише 1738 року. Натомість припускає, що автором міг бути Ян Гербут — цеховий будівничий. Не викликає однак сумнівів той факт, що незабаром Меретин провадив реконструкцію після пожежі 1745 року. 1756 року палац перебудований за проектом французького архітектора П'єра Ріко де Тірргея. Вересень-листопад 1780 року — реставрація під керівництвом П'єра Дені Ґібо. У 1830-ті роки — реконструкція скульптором і архітектором Фридериком Баумананом. Зміни торкнулись як екстер'єру так і інтер'єру (Білий зал, Жовтий кабінет та Червоний покій). Палац змінив вигляд, набувши рис ампіру. 1866 року замінено перекриття головної зали архітектором Л. Солецьким. 1885 рік — реставрація під керівництвом архітекторів Яна і Карла Шульців. Зовнішній вигляд був змінений на пишний необароковий. Із західної сторони добудовано триповерховий флігель. У 1933 році проведено ще одну реконструкцію фасаду, тепер вже архітектором Іваном Багенським. Майже одночасно, за проектом Зигмунта Кендзерського укріплено стіни та інші несучі конструкції, замінено дах. У великій залі встановлено балкон-галерею. Інтерʼєр набув рис ампіру та історичних стилів. Фасад у нинішньому вигляді поєднує риси неокласицизму та ар деко і повністю відповідає проектові Багенського. Первісному вигляду відповідають лише форми основної брили. Це зокрема три ризаліти фасаду, та кількість осей.
Першим власником був доктор медицини і райця львівського магістрату Карло Ґарані. Від 16 січня 1758 перейшов у власність графів Бєльських. Наприкінці XVIII ст. у будинку містилось поштове управління. Від 28 травня 1800 року палацом володіє граф Теодор Потоцький, котрий через три роки подарував його своїй дружині Кордулі Потоцькій з Коморовських. Відомо, що Потоцька до 1818 року здавала одне з приміщень палацу львівській православній громаді, котра використовувала його як каплицю. Пізніше ця громада осіла на вулиці Францисканській (нинішня Короленка), де і тепер знаходиться їхня церква св. Георгія. По смерті графині у 1837 палац успадковано її рідним братом. Певний час частина палацу належала родині Уленецьких.
З 1939 року до палацу перенесено Львівські контракти, котрі раніше відбувались у редутовій залі при колишньому монастирі францисканців, що знаходився на вул. Театральній. 1849 року палац куплений Тадеушем Вишньовецьким, а 1865 року — Леоном Солецьким.
Від 26 червня 1884 року палац належав радникові Галицького намісництва Альфредові Бесядецькому. 1888 року палац перейшов у власність міста. 1892 року за палацом, на місці колишнього саду, міська влада збудувала ринок. 1938 року магістрат прийняв рішення створити у палаці археологічний музей. Реалізувати ці плани завадила Друга світова війна.
В радянський час палац використовувався як Львівська обласна наукова бібліотека ім. Ярослава Галана. Після проголошення незалежності був віднесений до комунального майна обласної адміністрації. Внаслідок аварійного стану та загрози знищення книгозбірні бібліотека була перенесена в інший будинок на проспект Шевченка, 13. Сам будинок рішенням сесії переданий Львівському національному університету імені Івана Франка. Силами та заходами Університету розпочато ремонт, котрий триває донині. Очікується, що по закінченні ремонту у будівлю переїде історичний факультет. 17 жовтня 2008 року набув чинності закон, згідно з яким палац внесено до «Переліку памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».
