Гал-інфо продовжує цикл історій про потаємне життя театру Марії Заньковецької.
Минулого разу ми познайомили вас з хореографічною кухнею театру, про яку дізнались від головного балетмейстера – Олени Балаян. Розповідь хореографа настільки зацікавила читачів, що ми вирішили ще раз зустрітись з майстринею танцю, аби Ви дізнались першими про її життєвий шлях.
Жага до танцю в крові, пластика в генах
У мене вся сім’я – це хореографи: мама й тато були провідними артистами балету нашого Львівського оперного театру. Ще змалку, десь років з двох, пам’ятаю, що спала посеред реквізиту. Мене часто шукали потім серед декорацій. Одного разу я заснула на сцені в одній зі скринь, і навіть не помітила, що почалась вистава. Мама з татом потім бігали, шукали своє непосидюче чадо.
А ще закарбувалось у пам’яті, як я ще п’ятирічна разом з бабусею сиділи у ложі та дивились виставу «Спартак». У цьому балеті мама була у ролі Фрігії. Як зараз пам’ятаю, червоне мамине вбрання – грецький хітон. А тато грав її чоловіка Спартака. Згадалось, що бабуся мені тлумачила історію, про яку розповідали артисти на сцені. «От бачиш свого тата? Він у роль величного Спартака, але за легендою він загинув, тому Фрігія, яку грає твоя мама, у розпачі намагається знайти його серед загиблих». Після бабусиних слів я заревіла на весь Оперний.
Мама завжди була маленька й худенька, як і всі балерини. Вона все життя, після того як пішла на пенсію, пропрацювала в хореографічній школі завідувачем відділення. Щодо батька, то він свого часу був головним балетмейстером Кишинівського театру опери та балету. У юності вчився у Санкт-Петербурзьзі, згодом очолив кафедру в Рівненському інституті культури.
Певно, ані в кого не виникає питання, куди батьки–балетмейстери можуть віддати свою дитину? Тож, у свої сім років я почала навчатись у хореографічній школі.
Дитинство? Ні, не чула
На відміну від своїх однолітків я нічого не знала про дитинство. Зранку о дев’ятій вже сиділа у школі за партою, потім тренування, додаткові заняття з англійської. Тому до домашнього завдання добиралась тільки після десятої вечора. І так протягом восьми років поспіль. А ще додавало складнощів перехід з однієї школи до іншої.
Коли я вже вступила до училища культури і мистецтв – це перший мій заклад – то я, чесно кажучи, перехрестилася, бо там вже була чітка спеціалізація, тож на успіхи з математики, хімії, фізики не звертали надмірної уваги. На це закривали очі, тому що всі учні мали єдину ціль – стати професійними танцівниками. В училищі, що на вулиці О. Нижанківського, я провчилась чотири роки.
Могла бути в Донецьку – в державному ансамблі «Країна»
Пам’ятаю, що після того отримала три пропозиції: Прикарпатський народний ансамбль пісні й танцю «Верховина», Закарпатський народний ансамбль пісні й танцю і ще я могла бути в Донецьку – в державному ансамблі «Країна». Але, звичайно, як і всі батьки, моя мама хотіла, щоб я була ближче до дому. Тож, ми прийняли рішення, що свою долю я надалі пов’яжу з «Верховиною». За час співпраці з ансамблем ми об’їздили весь Радянський Союз, а також Польщу, Чехію, Словенію тощо.
Водночас мені вдалось вступити на заочну форму навчання в Інститут фізичної культури на кафедру художньої гімнастики за напрямом «Хореографія в художній гімнастиці». Сьогодні вже цей заклад найменується університетом. Життя склалось так, що я пішла з ансамблю і перейшла викладати гімнастику в спортивній школі.
Не менш цікава сторінка мого життя розпочалась після пропозиції з Інституту. Тож група з українських танцюристів та гімнастів вирушила до Японії переймати досвід та навчати місцевих за своєю методикою.
Японія – це інша країна зі своїми традиціями
Щоб виїхати закордон в Японію, потрібно було зробити візи. Для отримання дозволу нам необхідно було пройти обов’язкову співбесіду. Тому ми мусили ще їхати до Польщі у посольство Японії в Варшаві. Візу дали робочу на вісім місяців. Упродовж цього часу ми спокійно могли перебувати закордоном. Але день в день мали виїхати назад додому, з тим було строго.
Ми приїхали в Японію, як на іншу планету. Ще тоді країна була надсучасною. Незвично та приємно водночас те, що в їхній культурі закладено постійно усміхатись знайомим і незнайомим людям. Комунікувати у новій країні мені допомогли ще шкільні знання з англійської. Та й загалом ми якось швидко порозумілись, мабуть, послуговуючись мовою танцю.
Як не дивно, через три місяці життя в країні сходження сонця, я почала говорити японською. І виявилось, що вона не така й складна для розмови, тому говорити було легко. До того ж, коли не знала якесь слово, то замінювала його англійським відповідником і мене розуміли. Жодного бар’єру. Нам навіть казали, що українці, коли говорять на японській мові, роблять це майже без акценту. Напевно це специфіка мовного апарату.
Натомість, дуже важким виявилось письмо, де використовують три основні системи: запозичені з Китаю ієрогліфи кандзі та дві японські силабічні абетки кана — хіраґана й катакана. На кандзі в них газети, а хіроґана та катакана використовують для безпосереднього письма.
У той час, коли ми перебували в Японії, там був дуже розвинутий спорт, але хореографія була на низькому рівні. Власне тому наших тренерів і запросили, аби перейняти закордонний досвід. Український хореографічний класичний балет працює за системо балерини, педагога, балетмейстера вірменського походження – Агріппіни Ваганової. Її методика навчання стала відомою у всьому світі.
Закордонна практика збагачує уявлення
Подорож світом не завершилась на Японії. Наступним пунктом призначення стала Греція. В Афіни мене запросили поставити коротенький мюзикл. Певно через те, що я була добре обізнана у народних мотивах, мені випала нагода поставити танець на основі слов’янської історії. А потім впродовж двох місяців я ще пропрацювала в спортивній школі. Серед грецьких міст був і Кіпр. Туди мене запросила подруга викладати хореографію, де я працювала протягом півроку.
Життя заносило мене і в Польщу, де я працювала в хореографічній школі Вроцлава. Словом, трохи світу побачила. Всі ці пригоди трапились зі мною вже після інституту. Потім повернулася додому, де на мене чекала маленька дитина. Тож, поїздки призупинились і я повернулась до Львова. Відтоді і впродовж наступних десяти років я пропрацювала в політехнічному інституті, де мала колектив сучасного танцю.
Якщо не помиляюсь, то трудова книжка в мене з 15 років. Пам’ятаю, що, навчаючись в училищі мистецтв, працювала керівником одного з колективів в «Романтику» (заклад для молоді, в якому танцював балет), де вела хореографію. Моє життя завжди з танцем, від так набіг солідний професійний стаж.
Сімейні традиції продовжила донька в Африці
Моя донька сьогодні педагог в Південно-Африканській Республіці, де викладає класичний та сучасний танець, а саме контемпорарі-денс. Та перед тим вона навчалась в нашій хореографічній школі і певний час працювала в Львівському оперному театрі. Часто брала участь у конкурсах і займала призові місця, як в класичній, так і в сучасній хореографії.
Музика надихає та заряджає
Мої стосунки з музикою – це окрема історія. Кожна з семи нот, немов взаємодіє з кожною частинкою мого тіла. Вона заряджає та надихає на постановку нової танцювальної історії. Серед усіх стилів маю фаворита – це контемп.
Поєднуючи рухи з музикою, народжується нова розповідь, де можна виразити все, що на душі. Через те, що контемп вимагає професійної фізичної підготовки, сьогодні в театрі Заньковецької він тільки вряди–годи. Зараз ми більше використовуємо під час вистав бальні та народні танці, а також сценічну пластику. Та сподіваюся, що з часом, коли будуть тренажі, ми серйозно візьмемось за контемп.
Таємниці театру Заньковецької: загублена кімната без дзеркал
Коли мені подобається музика і я її відчуваю, тоді в уяві постають нові образи. Я відчуваю ритм танцю, тоді хочеться створювати нове і нове. Та й загалом танець без музики – це, як зима без снігу – неможливо уявити. Спочатку я слухаю мелодію, потім розраховуються долі та розставляю всі акценти. І тільки тоді можна ставити танець. Без музики це нереально.
Хоча, виняток можна зробити тільки для такого танцювального напрямку як стомп. У його основі покладено вистукування в ритм. До речі, коли в театрі Заньковецької у нас був ювілей Таїсії Йосипівни Литвиненко, тоді ми робили такий стомп і наші актори його блискавично виконали без музики.
Залаштунки театру Заньковецької: хореографічна кухня акторів
Гімнасток зважували щодня
Сьогодні до акторів театру ми не ставимо жорстких вимог щодо ваги, а ось гімнасток свого часу зважували щодня. Двісті грам плюс чи двісті грам мінус - і це вже була катастрофа. У професійних танцівників обов'язковою є здорова дієта - правильне харчування, адже така наша робота.
Якщо хтось недогледів свою фігуру і після того не вліз в костюм, то ніхто не перешиватиме його. Тим паче, якщо балерина через надмірну вагу не зможеш легко, як пір'їнка підстрибнути у повітрі. І це вже не говорячи про те, що партнер не захоче її піднімати.
Знаю, що моя мама була в театрі на вагу золота. Коли мене народила, то важила 42 кілограми, тому всі партнери хотіли з нею танцювати.
Один день з життя танцівниці
Сніданок обов’язковий, бо це заряд енергії на цілий день. Ранок завжди має починатись з двох склянок водички, аби активізувати роботу організму. Кожен з п'яти-шести прийомів їжі має бути у вигляді маленьких порцій. Звісно, що вживання смаженого та солодкого варто обмежити.
Дисципліна та повага до себе
У танцювальному училищі були дуже професійні викладачі, справжні знавці своєї справи. Нас якісно навчали і гуцулії, і буковинським танцям та й іншим напрямкам народного танцю. Та з наук найбільше у житті згодилось відчуття відповідальності та незламна сила волі, без яких хореографії немає. Це елементи запоруки значного успіху.
