31 липня 2016 року українська археологія зазнала великої втрати - не стало Михайла Андрійовича Филипчука - багаторічного дослідника Пліснеська, керівника багатьох експедицій, засновника та директора Інституту археології Львівського національного університету ім. І. Франка, одного з ініціаторів створення Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ».
У роковини трагедії нагадаємо про найважливіші відкриття та здобутки відомого українського археолога.
Журналісти Гал-інфо поспілкувалися про наукові здобутки Михайла Филипчука з його сином Андрієм Филипчуком, який нині продовжує справу батька, обіймаючи посаду заступника директора з наукової роботи Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ».
Становлення
Найперше запитуємо, як і чому Михайло Андрійович зацікавився археологією?
«З того, що розповідав батько, випливає, що він вперше виявив зацікавленість до цієї науки ще у 7 класі, коли у складі екскурсійної групи поїхав оглядати історичні старожитності Чернівецької та Івано-Франківської областей. Його це дуже зацікавило, і він вирішив вивчати свою «дідизну» (так він казав про історію). Отож, вступ на історичний факультет Чернівецького університету був наперед запланований. Щоправда, відразу вступити для батька було нереально. Він лише з третьої спроби потрапив в університет. Річ у тім, що мій дід, Андрій Петрович, воював у дивізії «Галичина». І тому, коли перший раз тато вступав, то не пройшов одну з «неформальних» бесід. Словом, вступити вдалося лише з третього разу, коли батько через підготовче відділення філологічного факультету перевівся на історичний. Водночас в університеті до його персони з боку «відповідних» органів не було аж такої прискіпливої уваги, адже займався батько суто археологією, а не, приміром, новітньою історією. Зрештою, до старших курсів паралельно з наукою займався і спортом - грав за університетську збірну з хокею на траві…», - сказав Андрій Филипчук.
Михайло Филипчук закінчив школу 1973 року. Оскільки йому не вдалося вступити до університету, то його забрали до армії, де він відбув два роки - до 1976 року. Зрештою, 1982 року закінчив університет.
«У стінах університету доля звела його з двома провідними метрами археології. Перший - дуже відома персона в українській археології, як ще часто кажуть, патріарх буковинської археології - Борис Тимощук. Він творець цілої буковинської школи археології. Основний час його діяльності припав на 50-80-ті роки. Друга постать – це видатний російський археолог Ірина Русанова. Обидва були представниками різних наукових напрямків. Батько розповідав, що Борис Тимощук в археології фактично був «самоуком». Він мав прекрасну інтуїцію, свого роду «відчуття» археологічних пам’яток, яке безпомильно використовував під час розвідок та обстежень археологічних об’єктів та під час розкопок… Ірина Русанова була надзвичайно добрим вченим у плані методології. Вона ж і прищепила батькові любов до педантичності в науці», - зазначив Андрій Филипчук.
Курганний могильник варязької дружини ХІ – поч. ХІІ ст. був засипаний сміттям
Михайло Филипчук вивчав унікальні старожитності Пліснеського археологічного комплексу з 1990-го по 2016 рік. Саме його дослідження, напрацювання та висновки змінили уявлення про давній Пліснеськ.
«Пліснеськ, правда, не був першою пам’яткою, яку тато почав досліджувати. Так сталося, що якийсь час батько не мав роботи за спеціальністю. У 1984 році він працював в Чернівецькому музею народної архітектури та побуту, пізніше - у краєзнавчому музеї Івано-Франківська, а потім - викладачем у Виноградові. Вже у 1987 році він із Закарпаття перебирається до Львова. Тоді ж батько і перебрав від Романа Багрія, багаторічного дослідника Пліснеська, цю пам’ятку. Відтак, з 1990 року по 2016 рік, фактично до кінця своїх днів, він досліджував Пліснесько. Але це була лише одна з пам’яток, адже він проводив багато інших експедицій, хоч на Пліснеську він працював найбільш послідовно», - розповів Андрій Филипчук.
Першим кроком Михайла Андрійовича Филипчука стало наведення ладу на пам’ятці, яка поросла чагарниками та перетворена на смітник.
«Найперше, що зробив батько, – провів рекультиваційні роботи. Пам’ятка, яка вважалася більш-менш добре вивченою, було поросла кущами й чагарниками. Більше того, на курганному могильнику, який є пам’яткою археології національного значення, зробили смітник і продовжували туди вивозили сміття. Батько кілька разів чистив курганний могильник. На дитинці була траншея ще від 1983 року, яку прокладали бульдозером у пошуках церкви. Батько її засипав. Також були не засипані розкопи в урочищі «Оленин парк». Власне, так поступово пам’ятку прибирали та очищали. Звісно, що він паралельно проводив і рятівні дослідження», - розповів Андрій Филипчук.
Наукове відкриття
Андрій Филипчук зазначив, що Михайло Андрійович насамперед виділив два історичні періоди життя Пліснеська – давньоруський та слов’янський.
«Він назвав чітку дату – кінець Х ст., коли завершується слов’янський період. Адже саме з приходом Володимира Святославовича було зруйноване слов’янське місто, натомість розпочався давньоруський період історичного розвитку, який тривав до середини ХІІІ ст., аж поки монголи не спалили Пліснеськ. Батько визначив бургівську модель давньоруського міста ХІІ – ХІІІ ст. і означив полісну модель слов’янського міста ІХ – Х ст.», - пояснив Андрій Филипчук.
Без перебільшення, великим відкриттям Михайла Филипчука стало виявлене культове місця кінця VІІ–Х ст. – унікальне давньослов’янське язичницьке святилище.
«Дуже вагоме відкриття, на мій погляд, сталося у 2009 році. Тоді батько відкрив в урочищі «Оленин парк», а це свого роду «серце археологічного комплексу» (і у плані локалізації і щодо середньовічної хронології), давньослов’янський культовий центр, який був продатований другою половиною VІІ – кін. Х ст. Він відкрив два слов’янські некрополі на території Пліснеська ІХ - Х ст. Цікаво, що всього на Прикарпатті їх відомо чотири. На одному із некрополів зафіксував тогочасний крематорій, а таких на Прикарпатті відомо лише два. Дуже важливо, що він проводив рекультивацію на курганному могильнику. Він поставив крапку у дискусії про те, як датується курганний могильник. В цілому, він спричинився до відтворення нової картини історичного розвитку цього давнього міста», - зазначив Андрій Филипчук.
Окрім того, Михайло Филипчук під час своїх досліджень відкрив багато фундаментів від християнських церков та багато цвинтарів ХІІ – ХІІІ ст.
«Загалом його роботи в Пліснеську і на інших пам’ятках спричинилися до створення на новій методологічній базі удосконаленої шкали хронології давніх українських старожитностей VІІ – ХІІІ ст. Це дуже важливо для науки!» - наголосив Андрій Филипчук.
Відомо, що Михайло Филипчук на основі своїх досліджень почав інтерпретувати суспільно-політично процеси того часу.
«Батько долучився до вивчення державотворчих процесів на наших землях у докиєворуський період, тобто до приходу Володимира Святославовича на ці терени. На думку батька, тут було своє державне, або протодержавне утворення. Звісно, що до нього це також робили, але батько на матеріалах Пліснеська чітко продемонстрував, як слов’янське місто переживало ці процеси.
Михайло Андрійович завжди говорив: «Можна не вірити у певні історичній концепції. Піддавати сумніву інтерпретації, але добре сформоване джерело - воно не бреше». Він показав наскільки потужнішим від давньоруського міста було слов’янське місто. Він пояснював, що у цьому нема нічого дивного, адже це була зовсім інша модель, і що таких міст є доволі багато. Я не буду говорити, що це стовідсотково була держава, але до приходу Володимира Святославовича там відбувалися державотворчі процеси», - сказав Андрій Филипчук.
Наука батька
Запитуємо у Андрія Филипчука, коли він зрозумів, що також хочете бути археологом?
«Перший раз я поїхав на розкопки у 2000 році, тоді мені було 11 років. Це була практика студентів Львівського університету, але це не були слов’янські пам’ятки. Перший раз батько взяв мене на дослідження античного міста Ольвії. З 2003 я вже щороку їздив на розкопки на Пліснесько, і відтоді я жоден археологічний сезон на пам’ятці не пропустив. Так прищепилася любов до слов’янської та давньоруської археології», - розповів Андрій Филипчук.
Цікавимось, як Михайло Андрійович сприйняв його рішення щодо вибору професії?
«Він завжди казав, що треба було відмовити мене від того, бо професія археолога чи історика не є дуже перспективною у плані грошей. Так він жартував, а насправді був дуже радий, що я обрав цей шлях. Батько ніколи мене особливо не виділяв в науці серед інших. Взагалі у нас була когорта його учнів і Михайло Андрійович ніколи не вирізняв когось одного. У нього не було любимчиків. Усі були рівні.
З 2007 року, коли я вже став студентом, в експедиції на Пліснеську він доручав мені керувати розкопом. Батько дав мені спробувати, що я зможу. Звичайно, він мене до цього готував. Він багатьом давав керувати розкопками. Щораз допомагав і підказував. Казав, що нічого страшного, якщо щось не вдасться, бо помиляються всі, а на помилках вчаться. Але під його керівництвом важко було помилитися. З 2015 року батько наполягав на тому, щоб я взяв відкритий лист на дослідження Пліснеська. Так сталося, що ще при батькові ми провели дві паралельні експедиції. Перший раз ми відчули, як це працювати без нього, восени 2016 року, саме по його смерті, ми проводили у Пліснеську рятівні дослідження. Ми копали вдвічі довше… аніж могли б, коли нас консультував батько, хоча й розібралися з усіма об’єктами», - пригадав Андрій Филипчук.
Михайло Филипчук: У Плісниську можна простежити тяглість монастиря і церков від ХІІ до ХХ століття
Археолог, який не мріяв про знахідки
Андрій Филипчук зазначив, що Михайло Андрійович ніколи не полював за знахідками, а завжди на перше місце ставив наукову цінність здобутих під час розкопок знань.
«Це була така цікава людина в археології, йому не важлива була знахідка. Батькова фраза: «Не стільки важлива знахідка, скільки інформація, яку вона несе». Для нього важливішими і цікавішими були явища вертикальної та горизонтальної стратиграфії, те, як перерізалися давні об’єкти, як їх розрізнити, яке це матиме значення для хронології і як відбирати матеріал для датування споруд. Він вважав, що «речезнавство» дуже важливий напрямок, але це лише частина археологічної науки. Треба брати все у комплексі. І саме стратифікації пам’яток із застосуванням нових методик він приділяв особливу увагу. Напевно, найбільш вагомим для нього відкриттям було вивчення Пліснеська і з’ясування його полісної моделі та державотворчих процесів у слов’янський період. Але, повторюю, за знахідками батько не ганявся», - зазначив Андрій Филипчук.
Він додав, що аналізував дослідження свого батька і дійшов такого висновку: найбільш перспективні в такому плані розкопи він міг закласти в урочищі «Дитинець» давньоруського міста, адже там дуже щільна житлово-господарська забудова слов’янського та давньоруського часу та цінні знахідки з тих періодів.
«Там цінні знахідки траплялися завжди, але батько там заклав лише кілька розкопів і то тільки для того, щоб вирішити певну проблему. Він вважав, що коли археолог виїздить у поле, то він повинен мати певні ідеї та установки, повинен перевірити певні гіпотези. Батько дуже мало працював у тих частинах городища, де вже працювали його попередники. Також він мало досліджував сам курганний некрополь, бо до нього там вже провели колосальні роботи. Він вважав, що на сучасному етапі науки широкомасштабне систематичне дослідження некрополя просто призведе до знищення пам’ятки», - зазначив Андрій Филипчук.
І все ж Михайло Андрійович під час своїх археологічних досліджень натрапив на дуже цікаві матеріальні знахідки.
«У батька були дуже цікаві знахідки з 2009 року - під час розкопок в урочищі «Оленин парк», де він відкрив культовий давньослов’янський центр. Це в основному супровідний інвентар до ритуальних захоронень - ливарні формочик, прикраси, фібули, елементи поясних наборів тощо», - зазначив Андрій Филипчук.
Він продемонстрував лише невелику частину того супровідного інвентарю з ритуальних поховань, які виявив Михайло Филипчук. Артефакти датуються серединою VІІ - кінцем Х ст.
Серед них добре відома велика п’ятипальчаста фібула, елементи від поясних наборів, язичницький хрест із солярними символами, нашивна бляшка у вигляді левика, фрагменти браслетів з потовщеними кінцями, намистини від прикрас, кістяні вироби, пінцет.
Усі ці знахідки нині зберігаються у фондах Археологічного музею Львівського національного університету ім. І. Франка.
Учень Михайла Филипчука, який нині очолює Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ» Володимир Шелеп пригадує свого вчителя, як добру та чуйну людину.
«Михайло Андрійович вчив нас читати землю, бо вона під час досліджень може дати багато відповідей. Це була унікальна людина. Він мав неймовірне відчуття того, де варто закладати розкоп. Михайло Андрійович за поверхневими слідами на землі міг прогнозувати, що саме там буде траплятися. Він міг розказати і показати наперед що де є і розповісти про глибину залягання пам’яток. Якщо раптом щось сталося, він вмів кожного підтримати. До нього можна було прийти за порадою, і він ніколи не відмовляв. Михайло Андрійович завжди був відкритим для людей. На розкопках він був з самого ранку, вже з шостої години помалу приступав до роботи. Він ніколи не цурався землі, сам ставав на коліна і разом із студентами відкривав розкоп, хоч міг цього не робити. Це дуже велика втрата для усіх», - сказав Володимир Шелеп.
Помер Михайло Андрійович Филипчук на 61-му році життя.
Його вихованці готували подарунок своєму учителю з нагоди ювілею – це збірник праць «Пліснеські старожитності», але він вийшов вже посмертно.
«Він не знав на честь кого робиться цей збірник. Ми хотіли зробити йому сюрприз – на честь його 60-ліття… Та вийшов збірник зовсім з іншою присвятою…», - сказав Андрій Филипчук.
Відео для Гал-інфо надане проектом "Локальна Історія".
ДОВІДКА.
Михайло Андрійович ФИЛИПЧУК(19.12.1955-31.07.2016) – відомий український археолог, кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки, директор Інституту археології Львівського національного університету імені Івана Франка, один з ініціаторів створення та провідний науковий співробітник Адміністрації історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ», керівник Пліснеської археологічної експедиції у 1990-2016 рр.
ВИВЧЕННЯ РАЙКОВЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В сферу наукових інтересів М. Филипчука потрапили насамперед старожитності райковецької археологічної культури українського Прикарпаття. Вчений активно розробляв питання топографії і планувальної структури селищ і городищ ост. чв. І тис. н.е., характеру житлових, господарських і оборонних споруд на пам’ятках, еволюції виробів з кераміки, структури господарства тогочасного населення, рівня його соціально-економічного розвитку, а також численні проблеми теорії та методики формування археологічних джерел. Всього одноосібно та у співавторстві дослідник опублікував близько 100 наукових праць, у т.ч. 4 монографії, зокрема «Слов’янські поселення VІІІ–Х ст. в українському Прикарпатті. – Л., 2012. – 314 с.».
ДОСЛІДЖЕННЯ ДАВНЬОГО ПЛІСНЕСЬКА.
Михайло Филипчук вивчав унікальні старожитності Пліснеського археологічного комплексу з 1990 по 2016 рік. За цей час вченому вдалося розчленувати слов’янський та давньоруський періоди розвитку давнього міста, визначити та вивчити полісну модель давньослов’янського й бургівську модель давньоруського городищ, розвідково дослідити практично усі лінії захисту, відкрити два слов’янські некрополі ІХ–Х ст. та слов’янський крематорій того ж часу, зафіксувати й вивчити кілька фундаментів середньовічних церков та виявити синхронні християнські некрополі, дослідити давньоруський курганний могильник ХІ – поч. ХІІ ст., відкрити й практично на всій площі розкопати унікальний давньослов’янський культовий центр кін. VІІ–Х ст., дослідити численну житлову й господарську забудову ІХ–ХІІІ ст., зафіксувати ремісничі осередки на городищі, нагромадити тисячі одиниць знахідок; зрештою, вченому вдалося відтворити картину життя на давньому Пліснеську. У 2015 р. спільними зусиллями М. Филипчука, за підтримки й сприяння заступника голови Львівської обласної державної адміністрації Юрія Підлісного та начальника відділу охорони історичних пам’яток та історико-культурної спадщини Андрія Левикана теренах давнього Пліснеська було однойменний Історико-культурний заповідник.
ОРГАНІЗАЦІЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ НАУКИ У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
Михайло Филипчук перейшов працювати у Львівський національний університет ім. І. Франка на посаду доцента кафедри археології, античності та середньовіччя у 1999 р. У цьому вузі віддавна були сильні традиції археологічної науки. Проте, тривалий час не було окремої спеціальності «археологія». Михайло Филипчук виступив ініціатором відкриття зазначеної спеціальності, що, зрештою успішно згодом було зроблено. Викладацька робота його не вдовільняла. Він завжди прагнув займатися фундаментальною наукою, хоча студентів він дуже любив. За підтримки Івана Вакарчука – тодішнього ректора Львівського університету, у 2000 р. М. Филипчук береться за створення Інституту археології – наукової установи у складі згаданого вишу. М. Филипчук очолює новостворений заклад і налагоджує наукові зв’язки із провідними інституціями України та закордону. У стінах Інституту вчений засновує «Вісник Інституту археології», який у 2010 р. увійшов до переліку фахових видань України (виходить з 2006 р.). Михайло Андрійович організовує та налагоджує роботу постійно діючих археологічних експедицій на еталонних пам’ятках у Пліснеську та Буську.
Вчений також виступав організатором та співорганізатором багатьох наукових заходів, зокрема, «Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть» (30–31 березня 2001 р.), «Нові технології в археології» (26–28 вересня 2002 р.), ІІ Міжнародного симпозіуму «Народження слов’янських держав: стан та перспективи дослідження» (25 вересня 2008 р.), польового наукового семінару «Старожитності Галичини і Волині у контексті етно-археологічних досліджень» (11–13 липня 2014 р.), наукового семінару «Пліснеський археологічний комплекс: стан та перспективи дослідження» (15 квітня 2016 р.).
Анна Джунківська, Гал-інфо.
