У Львівській області реалізовують проєкт з підтримки жінок, які були змушені покинути свої домівки внаслідок війни, - Womens New Horizons.
Громадська ініціатива покликана допомогти в адаптації та інтеграції жінок-переселенок у місцевий простір.
Так, у Жовківській територіальній громаді Львівщини нині постійно проживають близько 800 вимушено переселених жінок. На території громади також впроваджують проєкт під назвою "Нові жіночі горизонти".
Для адаптації жінок проводимо найрізноманітніші інтеграційні заходи та майстер-класи - з арттерапії, фінансової грамотності, надаємо інформаційну, психологічну, юридичну підтримку, - розповідає Наталія Тітійова, місцева координаторка проєкту Womens New Horizons у Жовківській ОТГ. - В рамках проєкту вже близько 50 жінок на Жовківщині отримали підтримку психологічну зокрема, соціальний супровід, частково гуманітарну допомогу. Можемо допомогти людині, яка переїхала, аби облаштувати життя на новому місці. Після свого переїзду з Луганська у 2014 році я також створила власну громадську організацію для допомоги переселенцям, до того займалася власним бізнесом.
Окрім того, жінкам часто не вистачає спілкування з іншими ж, і з допомогою найрізноманітніших занять створюється такий ресурсний простір у співпраці з організацією "Жіночі перспективи". Також, провели заняття з вишивання, профілактики конфліктів, покази фільмів. Вивчаємо постійно потреби жінок-переселенок. Відтак, зараз працюємо над створенням Ради ВПО, що може бути додатковим важелем впливу для співпраці з органами місцевого самоврядування, щоб нас почули. Саме почули голоси внутрішньо переміщених осіб і щоб не робили щось для них без них. Тому, формуємо зараз ініціативну групу для створення відповідної Ради ВПО у громаді.
Дитина зачинялася у кімнаті і робила бомбосховища
45-річна Наталя Бастуєва із Запоріжжя приїхала в Жовкву у березні 2022 року. До повномасштабного вторгнення Жінка працювала на великому промисловому підприємстві. Наталя евакуювалася з п'ятирічним сином, тоді як старший син, якому 24 роки, і чоловік залишилися у Запоріжжі. "Без сліз говорити про війну не вдається, - ділиться переселенка. - У дитини була велика травма від побаченого. Він зачинявся в кімнаті, створював свої бомбосховища. Йому не радісно було на дитячих святах. Тепер уже йому краще після допомоги психолога, ходимо в бібліотеку, купуємо українські книжки. Спершу сподівалися, як і говорив Арестович по телебаченні, що приїхали на два-три тижні. Але так не вийшло. І зрозуміли, що не варто очікувати, а продовжувати жити більш повноцінно. Я задоволена, що залишилася в Україні, адже це покращило мої навики володіння українською мовою". Жінка радіє, що її п'ятирічний син уже й говорить місцевою говіркою, бо ходить у садок і спілкується із дітьми. "На мою думку, у Запоріжжі немає системи, яка б популяризувала українську мову і культуру, - додає Надія. - До війни не зважали, якою мовою говорити, а підприємства у нас мали величезні російські акції. Ще й донедавна було підприємство, яке під час війни виготовляло певні деталі для росіян. Маю надію повертатися додому із новим світоглядом. На відстані все змінюється. У Жовкві я здобула новий досвід і зрозуміла, як то - бути українкою. Якби не війна, я б і не знала, що є в Україні таке місто."
"Після затоплення Херсонщини очікували на приїзд в Жовкву мешканців звідти, - коментує Олег Вольський, міський голова Жовкви. - І, важливо, що люди, які переселилися в Жовкву з початку війни, активно долучаються до різних ініціатив, постійно з участю влади проводимо регулярні зустрічі, щоб поспілкуватися про актуальні потреби та нагальні питання. У місті і зараз працює гуманітарний штаб, куди внутрішньо переміщені особи можуть прийти та отримати відповідну допомогу. Допомагаємо адаптуватись на місці й облаштувати своє життя. Також, у Жовкві є і релокований бізнес, зокрема, виробництво модульних будинків і дитячих іграшок".
Ляльки-мотанки створюють для заспокоєння і нової справи
Надія Пшеничок після переїзду із Слов'янська до Жовкви почала виготовляти авторські ляльки-мотанки. Жінка - двічі переселенка, у 2014 році разом із чоловіком приїхали у Слов'янськ з окупованої Горлівки. Чоловік Надії служить у лавах ЗСУ, зараз у місцевій частині. До війни займалася бізнесом, на Донеччині у переселенки була ювелірна майстерня. З її слів, ідея робити ляльки-мотанки прийшла уві сні. Тепер готових ляльок у жінки уже близько 30. Також, нове хобі стало відволікати від сумних думок, і також Надія тепер проводить майстер-класи в рамках проєкту Womens New Horizons для всіх охочих, де надаються також і відповідні матеріали. Для виготовлення ляльки-мотанки потрібно від двох годин.
У 72 роки пенсіонерка з Луганська заснувала власну справу
Людмила Демішева з Луганщини оселилася у Жовкві 2017 року. До евакуації була підприємцем. Львівщину називає "малою Батьківщиною", і вдячна за допомогу і прихисток, які небайдужі люди надали їй. Хоча, до 2014 року думала, що тут ненавидять уродженців зі Сходу України. А саме на Львівщину Надія приїхала через доньку та родину, які також перебрались до Жовкви. Також, після переїзду 72-річна луганчанка прийняла рішення, що пенсії замало і створила власну справу. " Мої знання із фінансової й економічної практики допомогли мені у новій діяльності, - говорить жінка. - Я стала фінансовим консультантом і працюю у сфері страхування. Роботу веду в онлайн-сфері через інтернет. Розпочинала працювати із знайомими, друзями близько двох років назад. Допомагаю зараз ЗСУ".
Надія Чепіль, переселенка із Харківської області з 1 травня минулого року проживає на Жовківщині. За день до повномасштабного військового вторгнення 24 лютого у Наді народився син. Тому, після народження немовляти життя під обстрілами стало неможливим. По приїзді в Жовківську ТГ сім'ї вдалося відкрити власний бізнес - клінінгову компанію, про що мріяли раніше. До війни у Харківській області біля Куп'янська подружжя мало магазин і кафе, які тепер знищені.
Після евакуації Надія із чоловіком виграла грант від порталу "Дія.Бізнес" на суму 250 тисяч гривень для закупівлі обладнання, оренди офісу. "Надаємо послуги прибирання фізичним особам та підприємствам, - говорить переселенка з Харкова. - Маємо постійних клієнтів і вже двох найманих працівників, які також переселенці." Каже, що місцеві жителі не дуже охоче беруться за роботу, є завищені очікування стосовно оплати і люди не завжди готові виконувати певні обсяги роботи. І, також, бракує чоловічих рук, саме персоналу з чоловіків, бо ті здебільшого воюють.
Оксана Кохан - донька переселенців у Донецьк внаслідок операції "Вісла" у 1951 році. До того жили в селі Ліснувате, яке зараз у складі. Родина прожила близько 70 років на Донеччині. Останні роки Оксана проживала біля Бахмута - села Верхнє-Кам'янське. "Ми були чужими там, в Донецькій області, - згадує жінка. - Повторюємо історію батьків, яких також вимушено переселили. Скільки себе пам'ятаю, на нашу сім'ю тикали пальцями, як на переселенців. Та основне, що зараз живі і вдалося вибратися із пекла, що влаштовано. Будинку нашого уже нема, очі висохли від сліз. Але хочу туди повернутися у своє село і вірю в перемогу. " 52-річна Оксана постійно приходить на зустрічі, організовані у рамках Womens New Horizons. Тут, жінка також займається вишиванням і пише вірші.
Христина Пригода
