Як заявив в інтерв'ю Гал-інфо лідер «Національного корпусу» Андрій Білецький, останнє, що потрібно насправді для України, то це тверде керівництво світових держав.
"Я як історик не можу згадати випадку, щоб боротьбу за якусь націю, за її незалежність, мир та повернення територій вигравав хтось зі сторони. Ніхто окрім нас не зацікавлений у пануванні миру настільки, щоб скерувати на його досягнення всі свої сили. Це завжди проблема виключно самого народу. При цьому я взагалі відкидаю те, що санкції та зовнішня підтримка можуть бути базовими чи ключовими для досягнення перемоги та миру.
Сьогодні можна констатувати той факт, що Україні найперше не вистачає державницької волі. Адже ми прагнемо миру не шляхом капітуляції, а тільки через відвоювання та відновлення на карті країни територіальної цілісності. А для цього потрібна злагоджена робота, об’єднані зусилля всієї української нації.
Має бути жорстка політична воля, аби планомірно провадити чітку національну стратегію, підсилюючи державну безпеку, силову складову, тим самим збільшуючи наші шанси на повернення кожного клаптика української землі", - зокрема зазначив Білецький.
«Консолідація нація – це запорука миру»
Мова йде про консолідацію нації, про відновлення економічного потенціалу. Адже це просто смішно думати, що країна з військовим бюджетом у три мільярди може протистояти тій самій Росії, яка вкладає в озброєння понад 47 млрд. Важливо пам’ятати про те, що силовий блок, який багато у чому залежить від морального стану країни, водночас зумовлений економічним настроєм в державі.
Це не питання дня чи року, тому всіх, хто обіцяє у найкоротші терміни покращити життя в України – це просто брехуни. За такий короткий термін, це можливо тільки за умови капітуляції. Тобто погодитись на капітуляцію, а натомість отримати мир. Але ціна капітуляції у кінцевому підсумку вища, аніж ціна супротиву. І свідченням тому є світова історія.
«Влада любить підміняти зміст зовнішньою формою»
Законопроект щодо деокупації Донбасу – абсолютно пустий, про що я вже казав безліч раз. Адже там немає жодної стратегії, там не визначено ніякої дорожньої карти. Тут нема нічого, окрім зміни назви з АТО на ООС та перепідпорядкування від СБУ до армійського керівництва. І це правильно, але це по суті, рівним рахунком нічого не дає.
Останнім часом влада любить підміняти зміст зовнішньою формою. І тим самим створює картинку, мовляв ось ми прийняли закон, а ось ми збудували нову армію, а це наша техніка на Хрещатику. А можливо натомість літаки повинні літати над Азовським морем – там, де зупиняють українські кораблі. Справжню міць зброї потрібно демонструвати не на парадах, а на передових. Тому цей законопроект порожній, беззмістовний, там нема рівним рахунком нічого, що могло б допомогти у напрямку деокупації Донбасу, на превеликий жаль.
«Формальна закачка грошей в армію»
Безумовно, рівень оснащення української армії підвищився. Навіть при тотальних крадіжках, він не міг не покращитись. Хоч сьогодні крадуть, так само як і вчора, проте стали витрачати за останні роки в три рази більше коштів на оборону, аніж це було до того. Відповідно укомплектованість частин покращилась.
Але це була формальна закачка грошей в армію. Натомість потрібно було зупинитись, перед тим, як починати щось фінансувати і продумати, як ефективно використати бюджет. Проаналізувати усі звіти, зрозуміти як виглядає будівля, що їй не вистачає, чи варто її знести і побудувати нову, чи ж навпаки достатньо лиш підлатати потріскані стіни. Натомість, що ми маємо сьогодні? Повна відсутність стратегії будівництва армії, яка потребує комплексного розуміння суті такого поняття як «армія».
Жага до показухи – це пережитки радянщини
Армія – це, по-перше, стратегічні напрямки, стратегічне озброєння, першочергові завдання. Україна сьогодні – це, на жаль, не самобутня незалежна держава, адже ми продовжуємо шанувати та практикувати традиції УРСР. По-перше, тому, що є жага до «показухи», яка проглядається у вмінні складати реляції, звіти тощо. Вони кажуть, що у нас 100% наповненість технікою. І це правда, дійсно згідно зі штатним розписом поставили техніку у повному обсязі. Проте це не характеризує дійсний стан речей.
Наприклад, танк. Допустимо, що його вага складає 10 балів, але якщо він удосконалений і має нічне бачення, то його вартість на передовій збільшується умовно кажучи до 15 балів. Якщо на ньому стоїть радіостанція «Харіс», то це ще один бал, якщо на ньому встановили сучасну систему управління вогнем, то це плюс ще три бали, нові системи активного динамічного захисту ще пару балів. От ми і маємо, що голий танк – це всього 10 балів, а якщо якісно одягнути, то він потягне на всі 30 балів. Тож у підсумку виходить, що техніка поставлена, але в якому стані – це вже інше питання.
Десантура – звучить гордо
На мою думку, важливо першочергово розвивати протиповітряну та протиракетну оборону, ВПС, сухопутні війська. Натомість, що ми бачимо, сьогодні акцент роблять на розвиток флоту, який найближчим часом, років 5-7, буде не в змозі протистояти російському флоту в Чорному морі. Що свого часу стало наслідком, ганебної здачі Чорноморського флоту.
Ми збільшили у два рази кількість аеромобільних бригад. Виникає питання: навіщо? Якщо у нас немає транспорту, щоб перекинути хоча б одну бригаду. До того ж ми збільшили кількість аеромобільних бригад, усвідомлюючи, що у найближчому часі ми не маємо навіть найменшого шансу отримати перевагу в повітрі. Нам не потрібно стільки десантних військ, адже у підсумку вони використовуються як піхота. Але для показухи це роблять, адже десантура – звучить гордо, мовляв, ми збільшуємо кількість десантних частин, о, які заголовки будуть. Це є одним із яскравих свідчень того, що досі не визначено стратегічних напрямків.
Сержантський корпус – це хребет армії
У жодному разі не можна забувати про те, що армія – це люди з їхнім досвідом та професійністю. Говорячи про армію, як про цілісний організм людей, то тут варто навести у приклад Америку. Я мав нагоду спілкуватись із багатьма американськими військовими. Так от, в них сержант може прослужити 18 років в армії. Американський сержант – це людина, яка має фантастичні теоретичні знання та практичний досвід, який він передає.
Натомість, що маємо в Україні? Український сержант перебуває у такому звані орієнтовно 2-3 роки. Як наслідок не буде ніякого сержантського корпусу, але водночас є солдат і офіцер. Це радянська система, що глибоко вкорінилась. У країнах НАТО, про які останнім часом дуже часто говорять, такого немає. Там є офіцерська каста, сержанська каста та рядові. Сержант – це хребет армії. А у нас його немає. Не питання у тому, як вчити. А в том, щоб змусити сержанта залишитись, створити такі умови, щоб сержант, як офіцер десятиліттями залишався в армії і передав молодшим досвід.
Міністерство оборони України – це найбільший землевласник в Україні
Ми втратили знання 90% тих, хто воював у 2014-2015 роках. Люди с фантастичним військовим досвідом, які вони отримали кров’ю, не залишились в армії, а звільнились за різних обставин. А причин могло бути більше. Наприклад, через відсутність перспектив. Так, є зарплатня, проте немає забезпечення житлом. Пори те, що це у в силах країни, адже те саме Міністерство оборони України – це найбільший землевласник в Україні. Воно не використовує території, у такій величезній кількості. Якби виключити корупцію як складову, то продаючи невелику частину майна можна було б набудувати десятки тисяч квартир для офіцерського та сержантського складу, який в подальшому б підписував контракт про військову службу на 10-15 років. Але цього ніхто не робить.
Солдат не отримає 5-річний досвід за день
Сьогодні вже не 2015-рік, коли солдатів зустрічали оплесками, поступались місцем у громадському транспорті. Сьогодні вони не відчувають себе як ізраїльські солдати, які, втягнувши форму, почують себе в певній мірі привілейованою групою. Моральний стан занепадає.
У нас (в армії, - ред.) не залишаються люди – і це найбільша катастрофа. Звісно ж, ми можемо знайти нового солдата, проте 5-ти річний досвід він не отримає за один день. Адже особливо безцінним був досвід 2014-2015 років, який дався кров’ю. Для цього було достатньо владі запропонувати надбавку для таких солдатів, для тих хто хотів би лишитись.
Тож, найперше нам потрібно відмовитись від радянської показовості, а зайнятись реальним вирішенням проблем, впроваджуючи сучасні стратегії.
«Повернення Донбасу – це реальний сценарій»
Повернення Донбасу повністю в наших силах. Для цього навіть з силами сучасної української армії вистачить двох тижнів, щоб скласти та реалізувати план щодо відвоювання територій. Для цього потрібно виключити фактор Росії, яка втручається у внутрішньо українське життя нашої країни.
На мою думку, ми маємо робити абсолютно все дзеркально до росіян. Росія ж збиралась захопити Крим у 1991 році. З того часу вони вкладали гроші в поселення українських військових пенсіонерів, фінансували розвиток проросійського телебачення та газети, чого тільки вартує діяльність козацтва. Це була далекоглядна чітко спрямована політика.
Росія дочекалась кризи і вдарила
Вони дочекались вдалого часу – 2014 року – внутрішньо української нестабільності. Кризу вони використали, щоб відібрати Крим, запустити свої війська на Схід, зазіхнути на Одесу і Харків. Проте ці два міста вдалось відстояти, багато у чому це заслуга української молоді, яка зупинила цей наступ.
Я пропоную звернути увагу нашій владі на те, що Росія має все більші та більші проблеми, які у чомусь подібні до українських. Наприклад, від’ємна демографія. Проблема мусульманської діаспори, яка збільшуючи щороку чисельність, вони вимагатимуть для себе більше прав. Як відомо Росія охоплює велетенські простори: Середня Азія, Кавказ, у перспективі можливі проблеми щодо сусідства з Китаєм на Далекому Сході. Росія розкидала від центрально-африканської республіки до Сирії війська.
Деколи варто лиш дочекатись слушної миті, аби збити противника з ніг наповал
Треба всього лиш, використовуючи у тому числі міжнародний тиск, зокрема конфронтацію з Америкою, дочекатись вдалого моменту для контратаки, аби відвоювати свої землі.
Зі своєї сторони Україна може підсили внутрішню кризу в Росії. Якби Служба безпеки України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України працювали б якісно та оперативно, то в наших силах було б можливе підкидання дров у багаття. Навіть взяти до прикладу, кавказьке підпілля. Тоді основні всі свої потуги Росія спрямує на вирішення проблеми з Кавказом, вплив на Донбас зменшиться, чим ми і могли б скористатись. Деколи варто лиш дочекатись слушної миті, аби збити противника з ніг наповал.
