«Якщо відбудеться зрив приватизації ОПЗ, це стане відчутною поразкою уряду Гройсмана. І ця поразка може потягти за собою ще ряд вагомих економічних невдач, оскільки за приватизацію ОПЗ була заявлена дуже амбітна цифра – майже 13 мільярдів гривен», – інтерв'ю з політологом Володимиром Цибульком.
– Що Україна практично отримала від вступу до зони вільної торгівлі, тобто від торговельної інтеграції з Європейським Союзом?
– Зона вільної торгівлі – це той напрацьований зовнішньополітичний фактор, який дістався урядові Володимира Гройсмана у спадщину від попереднього Кабінету Міністрів. Водночас, зокрема, зона вільної торгівлі, яка запрацювала з 1 січня нинішнього року, посприяла приведенню функціонування українських урядових інституцій до європейських демократичних норм.
Тому Росія і нагнітає ескалацію конфлікту із Україною, щоби перешкодити економічному поступу, бо в Кремлі чудово розуміють, що завершення військового конфлікту на Донбасі вивільнить час і створить додаткові можливості для української влади, а тоді суспільні зміни будуть якісними і динамічними.
Через військовий конфлікт, а ще гірше через внутрішні суперечки політичних кланів, динаміка економічного поступу не така висока, як того вимагає суспільство. З іншого боку, саме через урядові механізми роботи з депутатами мажоритарних округів парламентська коаліція ще функціонує. Це велике надбання, тому що прем'єр-міністр Володимир Гройсман, будучи головою Верховної Ради, працював із кожним мажоритарним депутатом. І тепер, перебуваючи на новій посаді, він теж знаходить із ними порозуміння.
Треба зазначити, що в рамках зобов'язань нашої країни адаптувати законодавство стосовно лібералізації безвізового режиму, то Україна у першому півріччі 2016 року завершила весь законодавчий цикл. У цьому сегменті уряд Володимира Гройсмана продемонстрував свою передбачуваність та обов'язковість щодо виконання взятих на себе зобов'язань.
За період набуття зони вільної торгівлі Україна дуже швидко, майже за перший квартал, використала всі квоти і всі дозволи, які надав Євросоюз. Тепер необхідно шукати варіанти, як розширити європейські квоти і діяти вже у рамках брюсельського консенсусу. Тобто, за посередництвом міжнародного бюрократичного інструментарію Україні потрібно розширяти завойований європейський плацдарм у сенсі формування, наприклад, національної спеціалізації, а також економічно.
Зона вільної торгівлі найбільш позитивно вплинула на зростання розвитку таких секторів української економіки – зерновий ринок, авіавиробництво, оборонна промисловість. Оборонна галузь ще не повністю відновлена, але динаміка її розвитку стабільно зростає. Так само й авіаційний український кластер просто ожив, здобув своє місце у світовому розподілі праці. А з приходом в Україну іноземних компаній «Bombardier» та «General Electric», саме авіаційний кластер почне розвиватися найшвидше. Водночас зазначені іноземні інвестори будуть сприяти розвитку тепловозобудівництва, електровозобудівництва, супутніх секторів, тобто всього сегменту, який пов'язаний з інфраструктурою.
Щодо негативних тенденцій, із якими Україна зіштовхнулась у зоні вільної торгівлі, то можна назвати хіба одну – тимчасову неготовність і невміння українських чиновників нав'язувати у Брюсселі власний сценарій. Але українці швидко вчаться, тому в рамках цього інструментарію, який ми зараз маємо, головним є те, що майже 40% українського експорту припадає на ЄС. У радянському минулому наш експорт на пострадянський простір становив 75%, тобто свій запас експортних потужностей Україна ще повністю не вичерпала.
Проте, на жаль, ми все ще пов'язані з російським ринком, але він стає все меншим і меншим. За різними оцінками, станом на сьогодні, експорт у Росію становить 6-8%, що свідчить про те, що цієї економічної «пуповини» доволі складно відразу позбутися.
– У чому полягає доцільність безвізового режиму для українців?
– Щодо безвізового режиму, то офіційні візити Володимира Гройсмана за кордон також принесли Україні чималу користь, бо Німеччина задекларувала необхідність надання Україні безвізового режиму вже у жовтні цього року. Наші урядовці, з огляду на виконання всіх зобов'язань перед ЄС, навіть почали делікатно підтрунювати з європейських чиновників, які, швидше за все, не сподівалися, що Україна вчасно виконає свої інтеграційні зобов'язання.
Тим не менше, поки що безвізового режиму нам не надали, оскільки сама Європа сьогодні потерпає внаслідок голосування про вихід Великобританії з ЄС. Хоча, з іншого боку, європейські країни є демократичними, а значить і передбачуваними. Отож Brexit особливих ускладнень для ЄС не створить, а більше наробить шкоди самій Великобританії. Так само й у випадку з Королівством Нідерландів, мешканці якого проголосували проти входження України в ЄС, що можна назвати зовнішньополітичною поразкою Києва. На українському питанні це також не позначиться, а самі Нідерланди вже потерпають унаслідок власної «завареної каші».
За таких європейських обставинах Україні не варто грубо тиснути на Європу, бо ми розуміємо і наші вади, і проблеми Європейського Союзу, який також «підвісив» багато задекларованих обіцянок. Проте у нашій ситуації нам залишається радіти навіть і тій допомозі, яка надходить, бо це допомога безкоштовна, на незворотній основі. Це, можна сказати, подарунок долі і добра воля ЄС. Тому ми не можемо вимагати нагального надання безвізового режиму, але ми маємо можливість пропонувати інтеграційні програми, наприклад, розміщати в Україні виробничі європейські потужності, якщо в ЄС так лякливо остерігаються масової еміграції українських заробітчан.
В Європейському Союзі чудово знають, що українці є конкурентоздатними, адаптованими до європейського способу життя і не створюють особливих проблем у країнах еміграції – у Португалії, Іспанії, Італії, Британії, Франції чи Німеччині. Загалом із українцями є лише одна «проблема» – конкурентоздатність. Поляки і чехи вже скаржаться в ЄС, що українські кваліфіковані працівники доволі успішно конкурують із їхніми громадянами. Наприклад, українські ІТ-фахівці професійно домінують над польськими та іншими європейськими айтішниками, отримують найбільш грошовиті контракти, що, звісно, не може подобатись громадянам ЄС.
Отож безвізовий режим – це своєрідний європейський механізм заохочення до внутрішніх змін в Україні, оскільки ті принципи, які ЄС нав'язав нам для суспільного життя, є не менш важливими для українців, аніж отримання безвізового режиму. Тут треба враховувати і такий фактор, що в Україні закордонні паспорти мають приблизно 30% громадян. Наприклад, із Донецької чи Луганської областей, ще до виникнення сепаратизму, за межі цих областей виїжджало 25-30% осіб, а за межі Україні – менше 15%. У нас кілька мільйонів людей мають шенгенські візи, із них до трьох мільйонів – багаторічні візи. Плюс ще є транскордонна постійна міграція у межах 30-кілометрової зони. Тому можна сказати, що громадяни України не є загрозою для міграційних процесів Європи, але українці повинні повністю використати всі ті можливості, які надає безвізовий режим, і остаточно адаптувати український соціум до європейського.
Наприклад, запровадження нових паспортів у вигляді ІD-картки, тобто сучасного європейського посвідчення особи. На даному етапі такі картки отримають 16-річні українці, які оформлюють паспорт уперше. А на підставі законопроекту, який уже проголосували у парламенті, ІD-картки будуть видавати безкоштовно і всім громадянам України, які досягнуть 14-річного віку. Отже, нам необхідно оцінювати не так той фактор, як ЄС робить спроби стримати всіх, хто бажає їздити за кордон, як ті позитивні зміні в українському суспільстві, які стимулюються ззовні.
Іще доцільно нагадати, що безвізовий режим не стосується трудових мігрантів, а тільки короткочасних поїздок із туристичною метою, наукового обміну, конференцій тощо. На європейський ринок праці це не впливає. І коли деякі наші політики – опоненти нинішньої влади – говорять, що зараз усі, хто може, виїдуть за кордон, то це неправда.
По-перше, держава не має потужностей швидко виробляти таку кількість закордонних паспортів із чіпами. По-друге, у міграції нема аж такої нагальності, тому що в нас суспільство багатоукладне, а мобільна частина населення вже віддавна їздить за кордон.
Тоді навіщо українцям безвізовий режим? Він потрібний для внутрішнього самовідчуття себе рівним серед рівних. І таке самовідчуття ми отримали. Це, безперечно, своєрідний безгрошовий актив, який позитивно позначиться на світогляді громадян України. Тобто, із людей другого чи третього ґатунку ми вже майже стали рівними з європейцями, яким не поступаємось ні освітою, ні талантом, ні конкурентоспроможністю.
– Нещодавно уряд Володимира Гройсмана завершив перших сто днів своєї діяльності. Як можна оцінити цей період? Експертні заміри дали більше позитивних чи негативних параметрів?
– Найбільш знаковим досягненням нового Кабінету Міністрів є налагодження міжнародних зв'язків. Два успішних візити команди Володимира Гройсмана – спочатку до США, а потім до Німеччини – принесли не тільки економічний результат, що є основним завданням урядової команди, але і політичну репутаційність. Під час зустрічі із Ангелою Меркель федеральна канцлер Німеччини озвучила дуже важливий меседж для України, що спочатку на Донбасі необхідно відновити безпеку, а вже потім проводити інші державні дії, зокрема і місцеві вибори депутатів. Досі жодному українському політикові, включно з президентом, не вдавалося досягти такого результату. Очікування в суспільстві від нової урядової команди дуже високі, а тому успішна міжнародна діяльність дає підстави сподіватися, що зазначені сподівання громадян можуть збутися.
Зона вільної торгівлі з Канадою готувалася багато років, але для команди Володимира Гройсмана дуже вдало співпали час і місце, що стало подарунком долі. А з іншого боку, угоди з американським концерном «General Electric», із канадською компанією «Bombardier» – це напрацювання нової урядової команди, які дозволяють перевести інфраструктуру України на абсолютно новий алгоритм, на новий технологічний рівень. Як також досягнення, наприклад, міністра транспортної інфраструктури, теж доволі показове. Адже допуск в Україну, у рамках проекту «Єдине європейське небо», лоукостерів із Європи відразу змінить ринок авіаперевезень. Отже, ми маємо швидкі й доволі продумані дії нового уряду.
Ще одним вагомим плюсом цього уряду є те, що до його складу не потрапили сторонні особи, а фахівці з досвідом. Візьмімо, наприклад, Ігоря Насалика, міністра енергетики та вугільної промисловості, який є більше політиком, аніж урядовцем. Свого часу він мав успішний бізнес, позитивну співпрацю з Туркменістаном, а тепер ці навички та життєвий досвід застосовує в міністерській праці. Володимир Гройсман залучив у свою команду фахівців із позитивним професійним багажем та зі сучасним мисленням – вони мають схильність до командної праці, а це стало запорукою успіху. Принаймні, поки що.
Доцільно також відзначити, що з приходом нової урядової команди зникла тема приватної вигоди у Кабінеті Міністрів. Це питання взагалі перестало фігурувати у медіа ресурсах. Коли прем'єр-міністром був Арсеній Яценюк, у пресі постійно писали, що хтось із урядовців нажив мільярд, хтось прихопив ті активи, а хтось – інші. Тепер, повторюсь ще раз, тема приватної вигоди урядовців від займаної посади знята цілком. Репутаційно це стало великою відмінністю між цими двома урядами.
До прогресивних кроків команди Володимира Гройсмана можна зарахувати і зміну урядової моделі звітності. Урядова практика попередніх років була така: на сто днів відбувалось затвердження програми уряду, а далі наставав рік своєрідного захисту, імунітету, під час якого ніхто не міг критикувати чи впливати на уряд, який звітував про свою діяльність наприкінці річного терміну. Відтепер раніше усталені традиційні сто днів команда Володимира Гройсмана змінила на щоквартальні звіти. Така щоквартальна форма звітності міняє динаміку прийняття рішень. І в цьому сенсі це також прогресивне рішення, хоча є інші площини, які доволі дражливо сприймаються у суспільстві.
Найперше – це тарифи на житлово-комунальні послуги. І, скажімо, поки що не було застосовано вивіреної моделі інформування населення про механізм тарифного ціноутворення. У той же час опоненти влади вміло спекулюють на зростанні тарифів. І хоча перша хвиля цих спекуляцій згладжена, проте необхідно готуватися до осінньої лавини подальших інсинуацій у цьому питанні.
У плані формування доктрини уряду щодо інформування населення є очевидні хиби, хоча й докладаються зусилля виправити ситуацію, але вони, ці зусилля, поки що точкові. У новий політичний сезон урядові необхідно увійти з готовою інформаційною концепцією, інакше тарифна турбулентність буде постійно захоплювати уряд, а відтак і все українське суспільство.
– На початку своєї каденції Володимир Гройсман обіцяв здійснити велику приватизацію об'єктів держаного сектора. Чи є вже вагомі напрацювання у цьому напрямі?
– Це одна із глобальних проблем нового уряду, тому що вона є контрапунктом, маркером дуже амбітної програми Володимира Гройсмана. Коли він очолив уряд, то зробив великий наголос на програмі широкої приватизації. Державні активи, якими керують чиновники, завжди є збитковими. В Україні нема державних прибуткових підприємств: всі збиткові, всі отримують дотації з державного бюджету. Отже, з точки зору раціональної логіки їх необхідно приватизувати. І питання навіть не в тому, що ці активи реалізують, можливо, й задешево, а в тому, що ці підприємства перестануть вихолощувати кошти з державного бюджету.
Сьогодні найпоказовішим є, звичайно, Одеський припортовий завод. Вся істерія довкола ОПЗ полягає у тому, що каста чиновників утратить свої надприбутки. Без цієї приватизації бюджетний дефіцит можна буде усунути лише або за допомогою спецконфіскацій, або якимось іншими траншами фінансових вливань.
У мене було кілька зустрічей та експертних обговорень із кількома міжнародними фінансовим донорами, представниками Світового банку зокрема, і всі вони говорять про те, що довкола Одеського припортового заводу ведеться незрозуміла гра, яка схожа або на гібридну приватизацію, або на боротьбу чиновників за контроль над цим активом. По суті, коли в Україні одна державна структура, «Нафтогаз», публічно оголошує про перекриття постачання газу іншій державній структурі, Одеському припортовому заводу, тоді відразу призупинений ОПЗ падає у вартості на 40% від свого справжнього номіналу. І коли ми бачимо такі ігрища, а вище політичне керівництво країни не реагує на них, то це дуже недобрий сигнал. Якщо відбудеться зрив приватизації ОПЗ, це стане відчутною поразкою уряду Гройсмана. І ця поразка може потягти за собою ще ряд вагомих економічних невдач, оскільки за приватизацію ОПЗ була заявлена дуже амбітна цифра – майже 13 мільярдів гривень, як теж іще приблизно така ж сума за цьогорічну приватизацію інших державних об'єктів. Сподіваюся, що восени ми побачимо краще допрацьований сценарій приватизації ОПЗ.
Отже, по-перше, якби цей актив, Одеський припортовий завод, був цивілізовано приватизований ще вчора, то сьогодні слідом уже відбувалась би приватизація і менших активів. А по-друге, цивілізована приватизація – це завжди орієнтирний маркер для міжнародних інвесторів, які готові входити на український ринок. Проте, навіть і при найбільш вдалих обставинах, процес широкої приватизації потребує відповідного терміну, років три щонайменше.
Також готовністю до продовження цивілізованих відносин між Україною та ЄС, а не реваншу корупціонерів, стане парадигма відносин із МВФ. Якщо в серпні заявлений транш буде наданий, то для інвесторів це буде хорошим сигналом, що Україна не перебуває в турбулентності, що Україна є керованою і прогнозованою.
– Що уряд Володимира Гройсмана планує зробити з українським ринком землі, з його поки що позаправовим полем?
– Ринок землі став найбільш спекулятивною темою українських політиків, оскільки земля є найголовнішим і найбільшим активом, який має українська нація. До ринку землі варто застосовувати ті вивірені механізми, які вже існують в ЄС. Нам не потрібно вигадувати велосипед, тому що Україна вже перебуває в зоні вільної торгівлі. Частина політиків спекулює на тому, що європейські латифундисти скуплять всі наші земельні активи, хоча насправді не скуплять. Питання полягає у номінальній власності. Можна зробити такий ринок землі, який буде передбачати для іноземних інвесторів багаторічну оренду, наприклад 15-20 років, а не довічну власність.
У чому полягає суть проблеми ринку землі? Найперше у тому, що агротехнологічні доктрини передбачають сівозміни та захист ґрунтів. Сьогодні в Україні превалюють короткотермінові оренди, які не передбачають захисту ґрунтів, що позначається на їхній якості. А без доктрини ґрунтозахисту ми можемо втратити свій найбільший ресурс – родючу землю. Отож, якщо політики-популісти лякають громадян, що в Україну приженуть німецькі вагони, згребуть увесь чорнозем і вивезуть, то це цілковита маячня. Бо головна проблема полягає не у вивезенні землі, а в її вивітрюванні.
Хочу нагадати, що частина наших родючих земель і так пропадає з об'єктивних причин. Відбувається процес засолення й засушення ґрунтів в Одеській області, в Миколаївській. А тому нагально потрібно вирішити ситуацію з перенаправленням водяних потоків із Північно-Кримського каналу, щоби цю воду подати на землі цих областей з метою оновити земельний ресурс та не допустити його засолення.
Я вважаю, що політичні спекуляції довкола ринку землі будуть тривати, хоча, за економічною логікою, його необхідно було впровадити у правове поле ще вчора. Поки цим загальнонаціональним ресурсом будуть керувати чиновники, поки вони будуть неправомірно наживатися, ніякого розвитку ринку землі не буде. Свого часу Віктор Пинзеник так охарактеризував цю чиновницько-бюрократичну модель: «Якщо вирішите зробити так, щоби в країні не стало яблук, то створіть Міністерство яблук». І справді, наприклад, у цілому світі нафтогазова галузь прибуткова, і тільки в Україні вона катастрофічно збиткова завдяки керівництву наших чиновників.
Доки не буде ринкових механізмів управління земельними активами, доти буде проблема боротьби зі земельною корупцією, доти на цьому ринку буде паразитувати чиновницька верства. Але будемо сподіватися, що до цього сегменту господарки також застосують відпрацьований досвід переведення державних корпорацій на ринкові умови, як це було зроблено із «Укрзалізницею», «Укрпоштою», «Нафтогазом», іншими державними суб'єктами. Якщо вже укорінився такий великий страх перед приватизацією землі, тоді необхідно створити корпорацію на ринкових засадах, яка б керувала земельними активами.
І на завершення хочу згадати про опитування групи «Рейтинг», яке показало зростання, хоча й невелике, але приємне, показника економічного оптимізму. Тобто, про тенденцію покращення економічного стану засвідчили майже 3% громадян. Цей показник знаходиться у межах статистичної похибки, проте все одно це швидше плюс, аніж мінус. Це позитивна поява у суспільстві сприйняття образу влади, як такої, а також і ставлення до неї.
А якщо зазначена тенденція ще буде підкріплена правильними рішеннями, динамічними та швидкими, тоді ми побачимо відновлення довіри до всіх інституцій влади. Бо, наприклад, не було соціальних замірів стосовно довіри до Генеральної прокуратури, до адміністрації Президента, Верховної Ради, Судової гілки влади. Перелічені державні установи є наче «шестернями» одного механізму. І якщо котрась із цих «шестерней» починає запускатися, цей рух позначається на всьому державному механізмі, сприятиме виникненню до нього вотуму довіри.
У підсумку можна ствердно констатувати, що станом на сьогодні Кабінет Міністрів Володимира Гройсмана здобув більше перемог, аніж зазнав поразок.
Ярослав Левків
