18 лютого Україна відзначає скорботну дату – річницю розстрілів протестувальників у Києві. Гал-інфо довідалось, як склалася доля Героїв Майдану, про котрих ми писали одразу після тих трагічних, сповнених непереборного болю днів. Почнімо з Янголів Інститутської. Це п’ятеро друзів зі Львова. У найдраматичніший момент вони кинулись під кулі, щоб рятували людей.
Історія Янголів Інститутської набула широкої відомості. Нагадаємо, тоді 20 лютого 2014 року, коли на Інститутській стрілки Януковича, прицільно стріляючи в голову, безжально поклали на брук десятки молодих людей, п`ятеро львів'ян відчайдушно метнулись на лінію вогню. Під свистом куль вони витягати поранених та забирати тіла полеглих активістів Майдану. П’ятеро львів’ян – Янголи Інститутської. Хлопці самі того не усвідомлюючи, здійснили чин високої гідності. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, вони знову і знову поверталися до передніх барикад, кулі снайперів їх оминули.
Янголи Інститутської: Історія п’ятьох сміливців, які під кулями снайперів рятували поранених
Минуло два роки, троє із них пішли добровольцями в полк «Азов». Першим у зону АТО потрапив Ігор Галушка. Запитуємо у нього, як склалося його життя після Майдану і просимо поділитися своїми міркуваннями про те, що, на його думку, відбувається в країні нині.
Як і кожен військовий, Ігор Галушка лаконічний, зважений, але помічаємо, що за два роки він надзвичайно змінився. Незмінними залишилися лише патріотизм і щемка любов до України.
«У мене життя склалося добре. Я з дитинства не мріяв, що піду на війну, та й ніхто, напевно, про таке не мріє, але так склалось життя. Я не жаліюся. Треба захищати свою країну. Я люблю Україну, а боротися за те, що ти любиш, – це правильно. За цей час найціннішим моїм надбанням є те, що я маю друзів, навіть більше ніж друзів. Я щасливий, як би дивно це не звучало. Там, на фронті, сьогодні найкращі – цвіт нації. Звичайно, шкода, що з цього цвіту мало залишиться і не весь цей цвіт дасть плоди», - каже Ігор.
Хлопця обурює те, що злочинці, які вбивали людей на Інститутській, досі не покарані.
«Ніхто нікого не шукає і не збирається нікого карати. Чому так? Бо ті люди, які були тоді і нас вбивали, вони і тепер залишилися. Нікому ці розслідування не потрібні», – каже Ігор Галушка
На запитання, чому пішов в АТО, каже, що інакше не міг, як і не міг не бігти разом з товаришами на вул. Інститутську, навіть не знаючи, що там влучно стріляють на ураження.
«Колись, на уроках історії, нам розповідали про наших Героїв, про тих же Героїв Крут, тоді я запитував себе, чи зміг би я так, як вони? Яким би було моє рішення? А тут отримав від долі таке випробування і право зробити вибір. Я свій вибір зробив. Україна моя! А за своє треба боротися, бо інакше ніяк», – впевнено заявив Ігор Галушка.
Його товариш Ігор Фльорко, який прославився тим, що витягнув з вул. Інститутської пораненого Сергія Трапезуна, чим врятував йому життя, зізнався, що рішення продовжити боротьбу на фронті ухвалив тоді, коли дізнався, що Ігор Галушка пішов служити в зону АТО.
«У мене таке рішення визріло цілком, коли пішов Ігор, але для себе я постановив, що спершу маю закінчити коледж, підготував маму, владнати усі справи, тоді пішов. Приєднався до Ігоря, щоб разом із ним продовжити свій шлях, початий на Майдані. Щоправда, ми хоч обоє в «Азові», але нас життя трохи розкидало. Служити разом нам не вдалося, бо Ігор виконує інші завдання, але ми разом в одному полку і постійно зустрічаємось», – розповів Ігор Фльорко.
Він переконує, що сумнівів у правильності зробленого вибору не було і нема: «Можливо, це прозвучить банально, але коли тепер приїжджаю до Львова на ротацію, то бачу, що тут все залишилося таким же, як і до війни. Люди будують сім’ї, ходять на роботу, але тепер я розумію, що мій світогляд кардинально відрізняється від їхнього. Я багато чого переосмислив для себе. Чесно скажу, що мене бісить, коли люди роблять розчаровані обличчя, мовляв, «я був на Майдані, нас зрадили». Песимісти мене «напрягають». Свідомість змінилася, люди стали інакші, навіть якщо влада лишилася такою ж. Прикро, але сьогодні в нашій державі як все було, так і лишилося, при владі ті ж люди, які нас розстрілювали на Інститутській».
Ігор розповів, що його дідусь, який був патріотом, любив часто пророкувати і прогнози його справдились. Ігор спробував висловити свою візію.
«Влада повинна боятись. Вона повинна пам’ятати, що на першому місці – народ. Ще одного Майдану не буде, але зло будуть викорінювати. Мене обурює, що патріотів знову кидають у тюрми, знову процвітає безчинство. Якщо до людей не дійшло після Майдану, що країна міняється, якщо не дійшло під час АТО, то вони вже й не зрозуміють, але мусять запам’ятати, що зрадник – це гірше ніж ворог, а ворога знищують».
Він розповів, що підтримує зв’язок із Сергієм Трапезуном і, за звичай, раз на тиждень спілкується з ним телефоном, а коли випадає нагода, то під час ротації навіть приїздить до нього погостювати.
Ще один Янгол Інститутської – Микола Притула мав здолати чимало перепон для того, щоб таки потрапити на фронт. Для себе таке рішення, боротися до кінця, прийняв одразу по Майдані.
«Це рішення прийшло до мене дуже просто, але не просто було попасти в АТО», - сміється Микола.
Річ у тім, що лікарі заборонили Миколі йти до війська через стан здоров’я, але хлопець не здався.
«Лікарі першого разу мене, так би мовити, забракували за станом здоров’я, але я вирішив спробувати вдруге. Написав рапорт про те, що я знаю про свій стан здоров’я і що відповідальність за це несу тільки я, а не командування. Тільки тоді мене забрали», – розповів він.
Хлопець каже, що ніколи не мав сумнівів щодо свого вибору: «Я багато чого навчився і багато передумав. Насправді там не так страшно, як собі дехто уявляє. На Майдані було страшно, коли стріляли, а на фронті до цього звикаєш. Що змінилося за два роки? Не знаю як сказати… владою я не задоволений. Влада переслідує патріотів, лобіює свої інтереси, все як було, так і лишилося. Щодо Майдану та Інститутської… мені просто шкода тих хлопців, які тоді віддали своє життя».
«Треба самому все переосмислити! Давайте самі мінятися! Треба самим іти в АТО, треба не давати хабарів, треба жити чесно!», – каже Микола Притула.
Додамо, що ще двоє з п'ятірки "янголів Інститутської" знайшли своє місце в мирному житті, продовжують навчання та допомагають друзям на фронті.
Ще одна історія, яку розповіло у ті дні Гал-інфо, – це історія легендарного лучника Майдану.
20 лютого 2014 року Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження не в затишній кав’ярні з друзями, а з побратимами на Інститутський. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження, цілилися в очі… Орест разом з іншими Янголами Інститутської кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Вижив. Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав.
Свою боротьбу Орест Каракевич продовжив на фронті у складі батальйону «Айдар», а нині Орест офіцер 92-ї бригади.
Після Майдану Орест здобув вищу освіту, навчання спромігся поєднувати, з участю у бойових діях на Донбасі. Сьогодні Орест каже, що шкодує тільки за тим, що часом через іспити доводилося пропускати серйозні бої. На фронті він пізнав і радість перемоги, і страшний біль від втрати бойових побратимів.
«Моя думка, що це не правильно, коли кожного намагаються відправити в АТО. От мовляв, а чого ти не в АТО? Це особистий вибір кожного. Хтось може воювати, а хтось ні, і не можна на нього казати, що він такий чи сякий, можливо, він добре робить іншу роботу. На фронт я пішов з тієї ж причини, що на Майдан. Там зібралися найкращі представники чоловічої статі України, і дуже хотілося бути в їх числі, серед найкращих», - сміється Орест.
«Шкодую, що раніше не пішов, але треба було закінчити навчання. Зрештою, вища освіта дає мені тепер «зелене світло» для реалізації себе. Склалося так, як я й хотів, я тепер роблю те, що мені подобається», – розповів Орест.
За його словами, як і на Майдані, батьки до останнього не знали про його рішення піти на фронт.
«Батьки думали, що я в друзів у Києві. Зрозуміли, що щось не так, коли я 12 діб був в оточенні у Хрящеватому, тоді і здогадалися», – каже Орест.
Він додав, що йому прикро і образливо дивитися на те, що робиться у Верховній Раді.
«Часом хочеться приїхати туди і… хай буде що буде», – говорить Орест.
Історія лучника, який рятував людей на Інститутській
Запитуємо чи буде новий Майдан?
«Якщо він буде, то буде не довго. Навіть якщо танки у Київ наженуть, він однаково триватиме один день. Нас нічим вже не налякати. В їхніх інтересах не доводити людей до крайнощів, бо стандартні заклики типу «сидіть тихо, бо Росія нападе!» вже не діють. А як Росія нападе, то отримає і тут (на Донбасі, - ред), і в Києві. Нині в Україні у нас є дві армії. Багато хлопців демобілізувалися і фронт стоїть, і ось ці дві армії здатні протистояти будь-кому і будь-чому», – поділився міркуваннями він.
Орест розповів, що на фронті буває по-різному.
«Не хочу дуже про це говорити. Нині в районі Щастя йдуть якісь незрозумілі пересування ворожої техніки противника. У них же постійні істерики, що ми на них наступаємо (сміється). Ми от стоїмо і чуємо, як вони між собою гатяться, стріляють один по одному. От недавно обстріляли Луганськ, а розказали, що то «укри» Луганськ з «Урагану» накрили. Та якби ми накрили з «Урагану», то від міста нічого б не лишилося. Ми ж стоїмо і тримаємо позиції», - каже Орест.
Ще одна цікава історія Майдану – це історія братів Баховських. На початку подій на Майдані 27-річний Роман Баховський працював у відділі кадрів міського управління міліції Львова інспектором з професійної підготовки. До його обов’язків належало навчання особового складу, фізична та вогнева підготовка, робота з кадрами, наставництво та резерв кадрів. Після жорстокого розгону Майдану 30 листопада він вирішив бути вірним своїй присязі, звільнився і став до лав повстанців.
Після страшних подій на Майдані Роман Баховський вирішив повернутися в правоохоронну систему з надією щось змінити. Активісти боролися за його повернення, щоб він посів керівну посаду. Роман повернувся на службу, зробив те, що міг, але відчувши розчарування, постановив знову піти геть.
Написав рапорт і поїхав на Майдан: Історія правоохоронця, який дотримав присяги
«Апатія – це найгірший ворог. Нас батьки не так виховували. Намагаюся мислити позитивно. Нині складні часи, не все так сталося, як мріялося під час Майдану. Не зовсім так відбуваються реформи, хоч через це пройшли й інші країни. Треба, щоб була політична воля, але цієї волі на початках не було. Ті, хто прийшов до влади на крові Майдану, не особливо квапились з реформами і лише в процесі рубання цієї скелі вона почала поволі піддаватись. Але я не бачив сенсу далі залишатись в цій системі», – розповів Роман.
Нині йому запропонували іншу роботу, в іншій галузі. Він почав працювати заступником керівника управління інвестицій у Львівській ОДА.
Його молодший брат Дмитро Баховський був разом із ним на Майдані від початку і до кінця. Брати трималися разом. Дмитро каже, що ні про що не шкодує, бо то був обов’язок кожного громадянина. Хоч і зізнається, що не задоволений станом розслідуванням злочинів, адже ніхто з винних у кровопролитті не покараний.
«На Майдані ми з братом були разом. Коли було перемир’я, то чергувалися, бо і в нього сім’я, і у мене ,і робота була, і мама. Коли ж на Майдані починалися бойові дії, то ми з братом завжди трималися разом і прикривали один одного. Після Майдану моє життя мало бути мирним, але вийшло так, що почалася війна. Захопили Крим, почалася війна за Донецьк і Луганськ. Коли була перша хвиля мобілізації, я зрозумів, що треба готуватися, і через півроку я теж отримав повістку. Мене тоді саме не було вдома, але я пішов в ЖЕК і попросив, щоб мені віддали повістку. На мене ще подивилися дуже здивовано. Так я мобілізувався у 80-ту бригаду і того ж дня відправився на навчання на Яворівський полігон.
Кіборг Дмитро Баховський: На війні не треба того, хто не хоче
«Батьки поставились до цього нормально. Таке рішення – це рішення чоловіка. Почалася війна, а отже кожен повинен бути готовим захищати свою землю зі зброєю в руках. Рішення було адекватне, і батьки бачили до чого я готуюся, мене зрозуміли в сім’ї», – розповів Дмитро.
Йому випало складне випробування – оборона Донецького аеропорту. В числі легендарних кіборгів він до останнього стримував ворога і виконував свій обов’язок.
«Слава Богу, я живий і здоровий, можливо, у деяких моментах дається в знаки побічний ефект від пережитого, але в усьому є плюси і мінуси. На війні я для себе намітив цілі і пріоритети, здобув багато вірних друзів. Фронтова дружба – це особлива дружба. Війна звела нас з майбутньою дружиною», - розповів Дмитро Баховський.
Співачка та волонтер Софія Федина, яка була голосом Майдану у Львові, 18 лютого святкує День народження.
«Два роки тому на мій День народження були розстріли, а минулого року – Дебальцівський котел. Добре, що хоч цього року більш-менш тихо», - каже вона.
Софія Федина розповіла, що з Майданом у неї пов’язані дуже суперечливі відчуття: «Це найсвітліші і найпрекрасніші моменти, незважаючи на страх і смерть. Тоді було все просто, і пріоритет був зрозумілим. На Майдані навіть у найважчий час було найбезпечніше і найзатишніше, це було як вдома. На жаль, ми багато втратили часу, коли були перші смерті, українці готові були до радикальних змін, були готові на жертви. Треба було тоді починати все міняти, треба було різко рубати руки корупції, карати тих, хто робили безчинства. Нині ж ми маємо недієздатний парламент. Половина нардепів взагалі не розуміє, чим повинна займатися. Найстрашніше, що з часу Майдану ми вже звикли до великої кількості жертв. І дуже страшно чути, як по телевізору буденним голосом звітують про кількість вбитих і поранених за день в АТО. Однак ми маємо країну, на яку заслуговуємо. Усі хочуть змін, але вважають, що змінюватись мусить хтось інший. За два роки волонтерства я дуже стомилася. Але надії не втрачаю».
Анна Новик.
