У Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького відкрили виставку інтер’єрних тканин і строїв Черкащини, Сумщини та Полтавщини з приватної колекції відомого колекціонера Олександра Опарія.
У коментарі Гал-інфо колекціонер розповів про перлини своєї колекції - жіночі святкові сорочки зі Середньої Наддніпрянщини, Чернігівщини, Полтавщини.
Олександр Опарій започаткував свою колекційну збірку у 1995 році, хоча й зізнається, що від самого початку не мав намір ставати колекціонером. Народне мистецтво привабило і зачарувало його.
Полтавські народні сорочки він почав колекціонувати, адже вони привабили орнаментом, композицією і його трансформацією у різні форми.
«Цьому передувало знайомство з Національним музеєм декоративно-прикладного мистецтва України у Києво-Печерській Лаврі. Захотілося мати щось для себе, для поціновування народного генію. Збирати свою збірку я не планував, але приїхавши додому, а це містечко Ромни Сумської області, на міському базарі я побачив, що жінка продавала дві сорочки. Вони були фантастичними і вишиті білим по білому. я не мав коштів їх придбати. На автобусній зупинці, розговорившись із старшими жінками, я запитав, чи хтось із них немає подібні речі. Одна бабця, якій на той час було 93 роки (а це був 1995 рік), Геляр Євдокія Андріївна сказала, що має давню жіночу сорочку. Вона додала, що, напевно, для мене вона буде не цікава, бо усі хочуть червоно-чорну, а її сорочка вишита білим по білому. Ми домовились про зустріч. Чомусь тоді я вірив, що це буде річ музейного гатунку. І не помилився. Це був справжній музейний експонат у дуже хорошому стані. Коли бабуся витягла це з торбини, то люди почали нести мені свої речі. Так за один раз я купив не лише сорочку, але й інші цікаві речі», - розповів Олександр Опарій.
За його словами, ту найпершу у його колекції сорочку вишивала не сама власниця Євдокія Андріївна.
«Вона розповіла, не пам’ятає хто її вишивав, але сорочка зберігалася у неї. По якості вишивки і давньому орнаменту сорочка схожа на ті, які датуються кінцем ХІХ ст», - розповів колекціонер.
У колекції Олександра Опарія є розкішні рушники з Черкащини, ткані рушники з Сумської області (східне Полісся) і Полтавщини. Найбільше зразків із Миргородського району Полтавської області.
«Миргородській повіт Ілля Рєпін згадував, як «столицю народної ноші». Жіноча миргородська сорочка належить до окрас нашої культури. Це вбрання вирізняється складністю технік. Часто там багато вирізування, різноманітні мережки та інші клопітки техніки шитва», - розповів він.
На виставці можна побачити і давні жіночі прикраси. Зокрема, колюче намисто з коралу, прикраси з декачем та срібні сережками, а ще – давнє бурштинове намисто.
«Дівчина носила таке намисто одиничним. Є намиста у яких середня намистина була завбільшки, як мале куряче яйце і виділялася на тлі менших намистин», - сказав Олександр Опарій.
Колекціонер каже: «Це дуже цікавий регіон – гетьманська Лівобережна Україна. Там були містечка, які не знали кріпацтва. У записах етнографів описані барвисті стрічки у дівчат, які сягали нижче поясу, золототкані запаски, плахти зі складними переборами, складні техніки та різноманітні орнаменти на рукавах жіночих сорочок.
У селах дівчата усі вишивали, але серед тих усіх дівчат були й ті, які мали своє бачення та естетику цієї краси і не сліпо копіювали вишивку та обов’язково додавали своє. Вони мали колективний досвід поколінь, який безперервно передавався. Усі ходили у цих сорочках. В родині усі вишивали, а коли дівчинка росла, то, звичайно, хотіла наслідувати старших. відомі свідчення, коли дівчатка вже у п’ять років пробували щось вишивати».
Городомор, репресії та усі перипетії, які випали на долю центральної України, таки перервали низку традицій.
«Я багато подорожував селами Миргородського району. Якось одна жінка розповідала мені, що її мама ще у 60-х роках вишивала білим по білому, хоч традиції носити сорочку вже не було, але вона знала це з молодості. Радянська влада намагалася стерти ідентичність народу. Розповідали, що в колгоспах, навіть, спалювали давній одяг для того, аби люди у ньому не ходили», - розповів Олександр Опарій.
Колекціонер каже, що рідкісними вважалися сорочки вишиті синіми нитками. Таку зараз можна побачити на виставці.
«Такі сорочки вишиті синіми нитками були притаманні для Гадяччени. Білі нитки були власного виробництва, а от сині нитки були куповані і коштували дорого. Не усі могли собі їх дозволити. Коли ми бачимо сорочку розшиту синіми нитками – це свідчить про соціальний статус власниці», - сказав він.
Складно відшукати чоловічу сорочку. Колекціонер каже, що дівчата нашивали собі сорочок до заміжжя, а коли з’являлася сім’я та діти, то вишивали вже для них. А от чоловіками сорочки вишивали лише за потребою.
«Українські сім’ї були багатодітні. Чоловічих сорочок дуже мало лишилося. Нашивалося дітям, а от чоловікові – по потребі. Сорочки з моєї збірки у дуже доброму стані. Усе це святкові варіанти сорочок. Було прийнято на кожне церковне свято мати окрему сорочку саме для того свята, а оскільки її вдягали раз на рік, то і прали її рідко, тому сорочки чудово збереглися», - зазначив Олександр Опарій.
Також на виставці можна побачити полтавські рушники, датовані ХІХ-ХХ століттям із вишивкою традиційним та плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо.
Цікавими зразками на виставці є також рушники ХІХ століття, які прикрашає характерний український мотив «Дерева життя», що символізує зв`язок світу потойбічного з небесним та є філософським розумінням категорії вічності: минулого, сучасного, майбутнього. А на одному із рушників є вишитий вірш: «Мене забудеш, то себе погубиш».
Довідка:
Олександр Опарій – відомий колекціонер народного українського одягу. Його колекція налічує понад 400 одиниць вишитих сорочок, рушників, запасок, плахт, хусток, поясів, очіпків та інших деталей одягу з різних етнографічних територій України: Полтавщини, Черкащини, Борщівщини, Покуття, Гуцульщини. Збірка митця-колекціонера вражає оригінальними та самобутніми екземплярами весільних, буденних вишиванок, сорочок-оберегів.
Олександр Опарій народився в с. Перехрестівка Роменського району Сумської області у 1973 р. Після закінчення восьми класів пішов навчатися на кондитера, потім – служба в армії. У 2001 році закінчив Миргородський державний керамічний технікум ім. М.В. Гоголя, відділ художньої кераміки. У 2008 році закінчив Львівську національну академію мистецтв, кафедру художнього текстилю. Працює на кафедрі з 2008 року, викладач. У 2011 році закінчив навчання в аспірантурі Львівської національної академіїї мистецтв. Член Спілки народних майстрів Сумської області.
Сфера творчої діяльності – контактне фарбування тканин, медіум-принт, гобелен, ремізне ткацтво, писанкарство, надглазурний розпис порцеляни.
