При самому вході до Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького, на горбочку, стоїть бойківська хата з с. Тухолька. Вона прикрашена розкішною різьбою за традиційними мотивами, розетами, рослинним та геометричним орнаментом, що привертає увагу.
Цього року хаті виповнюється 110 років. Вона була збудована у 1910 році народним та відомим на Сколівщині майстром Іваном Волошиним для сільського князя Федора Барни, який керував громадою с. Тухолька. Цьогоріч до хати завітав його правнук Олексій Тренич. З його візитом розпочалася нова історія життя давньої бойківської хати.
Гал-інфо поспілкувалося з Олексієм Треничем, який провів свої дитячі роки в прадідівській садибі. Він розповів про історію свого роду, яка тісно пов’язана з родинним домом.
Дві світові війни, народження, весілля та похорони бачила старенька бойківська хата. Тут жили, любили та творили нащадки тухольського князя.
Князь Федір Барна і його родина
На жаль, каже пан Олексій Тренич, світлини прадіда не збереглося. Він з особливим теплом розглядає родинні фото, які тепер прикрашають стіну світлиці старенької бойківської хати. Усі її господарі повернулися до неї через десятиліття.
Розпочати цю історію варто з розповіді про першого господаря хати, який її збудував – Федора (Теодора) Барни.
"Хата була збудована у 1910 році в с. Тухолька. Мій прадід Федір Барна походив із багатої сільської родини. У той час князі мали можливість або викуповувати таке становище, або їм давали його за якісь привілеї. Наразі невідомо чи прадіда призначили на цю посаду, чи обрали, але відомо, що сільський князь Барна був великим патріотом села. Наприкінці 1895 року місцевим парохом Іваном Хавалком створено осередок товариства "Просвіта". У наступному році його членами було вже 70 осіб, не враховуючи молоді. Федір Барна не лише спричиняється до організації осередку, а й віддав безкоштовно свою хату під читальню", - розповів Олексій Тренич.
Федір Барна народився в с. Тухолька 8 лютого 1863 року. Одружився з Анною з роду Гойванович. У подружжя народилося семеро дітей. На жаль, історія родини була трагічною. Через епідемії шестеро дітей померли ще в дитячому віці.
"На початку ХХ ст. у селі, як і повсюдно панувала епідемія інфекційно-вірусних хвороб, класифікована як тиф. Лише у 1906 році в селі померла 41 дитина. Біда не оминула і нашу родину. З семи дітей залишилася лише найстарша донька Анастасія, моя бабуся, яка вийшла заміж у 14 років", - розповів пан Олексій.
За його словами, прадід дуже ретельно підійшов до процесу будівництва хати.
"Він підшукав найкращого майстра, довго вибирав дерево. Контролював будівництво сам та ставив високі вимоги, тому майстру часто доводилося міняти уже встановлену у стіни деревину. Прикро, але господар прожив у новій хаті лише два роки. У віці 49 років помер, хворіючи астмою та був похований на місцевому кладовищі", - сказав чоловік.
По його смерті, господарем будинків колишнього князя став його зять Яким Фединець, за якого вийшла заміж найстарша дочка тухольського князя Анастасія.
"Яким Фединець був добрим господарем. Найперше був знаним умільцем з виготовлення дерев’яників, популярного та практичного бойківського взуття. Виготовляв креденси і столи. Його інструменти зберігаються й досі. У Феденців також народилося шестеро дітей, але до старості дожило лише три дочки", - пригадує пан Тренич.
Яким Фединець залишився вдівцем, адже дружина його померла невдовзі після останніх пологів. Особливо трагічною була доля й однієї із їхніх дочок – Єви. Вона померла у юному віці від запалення легень після сильного переохолодження. Дівчина захищалася від домагань російських солдатів, вскочила у крижану воду і довгий час пробула зимою серед ріки, щоб нелюди не могли її дістати.
У Якима Фединця залишились лише три дочки - Анна, Марія та Анастасія.
Доньки одружилися. За господиню у хаті залишилася найстарша – Анна. Її доля теж була складною. Вона одружилася, рано овдовіла, а єдина її дитина також померла в малому віці. Однак, хата князя завжди була прихистком для усієї родини.
Не легкою була й доля ще однієї доньки - Марії. У 1934 році вона одружується з Михайлом Близцівим, який воював у лавах українських січовиків Карпатської України, пізніше став районним провідником ОУН і УПА, організовував підпільну боротьбу, але під час облави був убитий і похований у селі Либохора Сколівського району. Згодом його перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
"Під час війни Михайло з Марією перебувають у підпіллі на території Карпат, пізніше у Закерзонні. Їх сім’ю, маму Михайла із старшими дітьми, радянська влада депортувала. У 1942 році у подружжя народжується молодший син Микола. Йому одразу записують прізвище Фединець і залишають жити з тіткою Анною, більшовикам кажуть, що то її син", - пригадує Олексій Тренич.
Як розповів пан Олексій, коли його мама Анастасія виходила заміж за його батька Василя Тренича, то у цій хаті відбувалося весілля.
"Батько у себе розпочав святкування і звідти свати пішли до маминої хати. У цій хаті весілля гуляли з вечора і аж до ранку. Усі мамині друзі були в лісовому товаристві (в УПА, - ред.). Вона носила їм їсти і усіляко допомагала. Тому на весілля прийшли і хлопці з лісу. Весілля з музиками було до самого ранку. На дворі був 1946 рік", - розповів пан Олексій.
Молода сім’я перейшла жити до хати нареченого. У старенькій хаті тухольського князя залишилася тітка Анна – остання господиня хати.
"Тітка Анна залишилася в хаті сама. Тому ми часто приходили до неї, а мої сестри залишалися там ночувати. Моє дитинство минуло у цій хаті. Тітка Анна вела господарство, мала дві великі стайні і стодолу. Майна було багато і самій важко було впоратись. Рідні завжди допомагали їй", - пригадує Олексій Тренич.
Радянська окупація і дві війни
Після приходу радянської влади для усіх настали смутні часи.
"Це був непростий період. Очікували найгіршого. В день приходили НКВДисти і залякували, а вночі приходили переодягнені, під виглядом бандерівців, НКВДисти і чинили розбійні напади на селян", - розповів пан Олексій.
Стареньку бойківську хату тухольського князя також не оминули.
"У цю хату вони теж приходили. Зірвали тут усю підлогу шукаючи криївку. Її тут не було і вони нічого не знайшли. У хаті моїх батьків також зірвали підлогу, бо і там шукали. Багнетами вони глибоко проколювали землю шукаючи подвійне дно. Нічого не знайшли, але наробили збитків", - додав він.
Хата пережила дві світові війни. Під час Першої світової війни, за словами Олексія Тренича, хата була збережена. Бої точилися у горах за межами населених пунктів. В той час у хаті перебував австрійський генерал.
Під час Другої світової війни хата також не постраждала. Німецькі і угорські війська пройшли колоною і село майже не зруйнували. А от коли відбувався наступ радянських військ, то частина даху була зруйнована гранатою. Ремонтувати її було складно, тому одну кімнату довелося просто відрізати.
Нове життя
Цікава бойківська хата користувалася популярністю серед дослідників. Десять років науковці київського музею під відкритим небом "Пирогово" приїздили і просили передати хату тухольського князя до столичного музею.
"Тітка Анна не хотіла, та й не було куди переходити жити. Одного дня, повертаючись з роботи додому, батько зайшов провідати рідню. А в хаті сидить троє чужих чоловіків. Виявились вони працівниками Львівського народного музею архітектури та побуту. Привело їх бажання домовитись про купівлю до музею різьблених одвірків. А батько з ходу каже: "Беріть цілу хату". Видно було, що такої несподіваної пропозиції не чекали, але із задоволенням погодились. Домовились, що музей оплатить дерево і шифер на нову хату та дасть 3 тисячі рублів на будівництво. Умовою було також те, що не розбиратимуть хати, поки батько не потеше дерево на нову хату. Уклали угоду і вже протягом місяця надійшли перші гроші - півтори тисячі. Ліс рубали на горі Лізя. Батько замовив гранів і до осені ліс уже був потесаний. Мешканці з князівської хати переїхали жити до нас. До року на старому обійсті вже стояла нова хата. А князівська переїхала до Львова і стала надбанням нашої бойківської культури", - сказав Олексій Тренич.
Як у тітки Анни
Цього року пан Олексій приїхав у хату свого прадіда. У Музеї світлиці слугували виставковими залами. Чоловік каже, що коли зайшов до хати, то був здивований чому ж вона така маленька, адже з дитинства хата видавалася йому великою і просторою.
Олексій Тренич вирішив допомогти музейникам повернути хаті рідний і знайомий йому вигляд. Він привіз до музею старі меблі, які раніше становили частину хатнього інтер’єру.
І хата ожила. Тепер тут так, як пам’ятає з дитинства пан Олексій. Віконця дивляться на нас через ажурні білі фіранки. На стінах рідні цій хаті образи. Загалом Олексій Тренич передав Музею давній креденс, ліжко, годинник, дзеркало, жіночу скриньку для прикрас, горнятка та вазочки. Усе це стало частиною оновленої експозиції, яка розповідатиме відвідувачам про містечковий побут 50-х років. Розповідатиме про заможних і освічених селян, трудівників, господарів і вправних майстрів.
"Передати ті відчуття, які у мене зараз в душі дуже складно. Мене вчили берегти все рідне, пам’ятати про нашу бойківську культуру. У нашій сім’ї завжди усі дотримувалися традицій. Мама знала усі латканки, тато співав коломийки, вони разом були у церковному хорі.
Коли я зараз бачу, що ця оселя збереглася від прадіда, від діда і батьків, мене переповнює почуття вдячності. Я щиро вдячний працівникам музею, пані Лесі Гарасим, яка спонукала до відтворення цієї хати. Усі речі, які вдалося зберегти, наша родина передала в Музей. Наша хата збереглася не лише для родини, але й для усієї Бойківщини, України і майбутніх поколінь.
У мене таке враження, що я прийшов в гості до тітки Анни. Я відчуваю її погляд, бачу її очі. Це таке щемливе відчуття. Тішуся, що все це збережеться на віки", - сказав пан Тренич.
Про цінність переданих паном Олексієм речей Гал-інфо поспілкувалося із старшою науковою співробітницею відділу фондів Музею Надією Боренько.
"Інтер’єр хати дуже цікавий. Хата, яка побудована у селі Сколівського району, носить характер сільської інтелігенції. Саме сільська інтелігенція відігравала значну роль у житті суспільства. Їх побут мусив відрізнятися певною цивілізаційною спрямованістю, європейськістю. Навіть у важкі часи, коли прийшла радянська влада, а разом із нею – тяжкі біди на наше українське село, ця хата залишалася осередком культури", - зазначає Надія Боренько.
Вона наголосила, що інтер’єр поєднує сільський і містечковий побут. Однією із ознак цього побуту була наявність фаянсового і фарфорового посуду.
Олексій Тренич передав у Музей горнятка, які науковиця вважає дуже цінними.
"На відміну від тарілок, які діставали лише на свята, горнятками користувалися щодня. Саме тому вони не часто збережені. Цікавим є горнятко із малюнком сільського краєвиду. До цього у нас у сховищі було лише одне таке горнятко із подібним зображенням.
Майже увесь посуд походить із польських фабрик. Але маємо і давніші надбання з початку ХХ ст., часів Австро-Угорщини. На цьому горнятку із трояндами збережений напис "на пам’ять" угорською мовою.
Звідки прибували ці меблі та посуд? Їх могли купувати на ярмарках, чи під час поїздок до Львова, Відня, або Варшави. Це показує велику зацікавленість у мистецтві і бажання зробити свій дім досконалим. Цікавим експонатом є дзеркало, яке доповнили кахлями. Вони дуже подібні на ті, що випускала відома львівська фабрика Левинського", - зауважила Надія Боренько.
Над інтер’єрним оздобленням працювала наукова працівниця Музею Люба Сварник. Їй тричі довелося змінити концепцію стилю оформлення інтер’єру бойківської хати.
"Я люблю дотримувати відповідності інтер’єру до побудови хати. Якщо хата з 1910 року, то інтер’єр має бути відповідним. Коли пан Тренич привіз нам горнятка, то ми зрозуміли, що стиль треба змінити. Потім я планувала наповнити її народними мотивами, вишивкою. Однак, коли до фондів надійшло дзеркало я визначила остаточний стиль. У своїх спогадах пан Тренич докладно описав інтер’єр, що і стало головним дороговказом", - пригадує Любов Сварник.
Тепер ця бойківська хата у Музеї стала абсолютно унікальною, адже має ідентичне наповнення та рідний інтер’єр. Такою вона стояла при дорозі в с. Тухолька. Хата князя, осередок культури та просвіти, безцінний зразок народного мистецтва та любові до свого рідного краю.
Підготувала Анна Джунківська
