У Львівському скансені, крім різних типів давнього житла, збережено і будівлі господарсько-технічного призначення.
До таких споруд належить криниця з с. Бабине Старосамбірського р-ну. На перший погляд, вона така ж, як звичайна сільська криниця, з якої брали воду – невисокий дерев’яний зруб з валом, на який намотаний ланцюг і прикріплене відро. Вирізняє її з-поміж інших те, що над нею зведена невелика зрубна будівля, яка за конструкцією відповідає спорудам над криницями солеварного виробництва, з яких витягали (черпали) соляну воду. На одвірку зрубу (над входом до криниці) вирізьблена дата спорудження – 1886 рік і речення з Біблії для захисту чистоти води. У стіні цієї простої архітектурної форми є отвір для жолоба, по якому стікала ропа. Саме такого роду криниці представляли найпростіші з будівель солеварного виробництва.
Соляні «жупи» – справжні копальні «золота» для мешканців Дрогобиччини
В Українських Карпатах солеварний промисел належав до найстаріших – край був багатий соляними джерелами, з яких здавна добували і виварювали сіль. З історичних джерел ХVІІІ ст. довідуємося, що на той час вздовж Карпатських гір експлуатували 133 соляних джерела. Про давність розробки цих джерел свідчать назви населених пунктів – Стара Сіль, Стара Ропа, Солонське, Солянуватка Старосамбірського р-ну, Солонське, Солець, Ясениця-Сільна Дрогобицького р-ну. Видобута сіль не тільки забезпечувала потреби місцевого населення, а з часів давньоруської держави була предметом торгівлі. За висловлюванням відомого дослідника Бойківщини В. Кобільника, «соляні «жупи» для мешканців цього краю були просто копальнями золота». На початку ХVІ ст. селянам та міщанам було дозволено за відповідну плату варити сіль, у ХVІІІ ст. вже були солеварні, що належали багатим власникам, а також солеварні королівські, тобто державні.
Дослідники роблять припущення, що на початках соляна вода просто виступала на поверхні землі, згодом для видобутку ропи довелось копати криниці, щораз збільшуючи їх глибину. Наступним етапом розвитку цього промислу вже було застосування технічних засобів.
Продуктивність виварювання солі залежала не тільки від якості солянки, але й від температурних умов та стану посудин – панв
В основному прості за конструкцією, невеликі за розмірами соляні криниці (наприклад, долинська – одна із згадуваних в літературних джерелах з розмірами 2,21 х 2,13 м) розташовувалися на першому плані солеварного виробництва. З цих криниць («вікон», «джерел») мішками з волових шкір – «кошами» – добували соляну воду («суровицю», «росіл»). Для цього використовували ручні коловороти, або кінні керати (у згадуваній в джерелах солеварні середини XVIІ ст. с. Модричі керат приводили в рух волами). Солянку виливали у посудини для виварювання солі – «панви» або «черуни». Розміри панв були від 4 до 7 м довжини при ширині, відповідно, 2 – 5 м з висотою ємкості від 20 до 30 см. Якщо вони знаходились на більшій відстані від криниць, то добуту ропу виливали в ринви чи корита (ялинові), якими вона текла до панв, а згодом стали застосовувати систему дерев’яних труб для подачі води до місця виварювання. Соляну воду могли довозити у дерев’яних ємкостях до виробничих приміщень так званих «веж» (де розташовувалися посудини для виварювання). Зазвичай, це були будівлі стовпової конструкції з дощаними стінами під дво- чи чотирисхилим дахом, покритим драницями або гонтою. Саме тут, на відкритому вогні, виварювали соляну ропу в одному чи кількох приміщеннях, а поруч були тимчасові склади солі. При більших вежах робили піддашшя для возів, на які вантажили сіль в негоду. В інвентарях ХVІІІ ст. читаємо про солеварні споруди ширших масштабів з більшою кількістю посудин для виварювання солі (старих і нових) з великою каддю для суровиці, коморою для зберігання готової солі, кімнатою писаря, коморою, де виготовляли бочки для солі. Криниць було менше, ніж веж, оскільки одна криниця могла забезпечити сировиною для виварювання кілька веж. Від якості солянки в криниці (чи достатньою була в ній концентрація солі), залежав процес виробництва. Як правило, солянку (воду) з меншим вмістом солі переливали (за допомогою коловорота) в криницю з більшими покладами солі, де вона ставала солонішою і більш придатною до виварювання.
Для збільшення насиченості соляної води з малою концентрацією солі її виливали в бочки і витримували в них кілька тижнів. Потім зливали верхній шар води, а із солянки, що залишилась, виварювали сіль. За процесом варіння солі на відкритому вогні постійно стежив «зварич», помішуючи ропу, аби сіль не пригорала. Цей робітник був відповідальним за дотримання технології процесу солеваріння. Продуктивність виварювання солі залежала не тільки від якості солянки, але й від температурних умов та стану посудин – панв. За джерельними матеріалами, взимку на виварювання однієї панви витрачалося часу на одну третину більше, ніж влітку. Відповідно, зимове виварювання солянки було більш затратним і за використанням дров. З описів солеварень в люстраціях відомо, що влітку на виробництво солі із солянки з великою концентрацією солі йшло три підводи дров, а взимку на виварювання солі випалювали від чотирьох до п’яти підвод дров, зокрема частина дров витрачали ще на освітлення у нічний час.
Щодо якості металевих посудин для виварювання з інвентарних описів 1753 р. довідуємось, що нова панва прикарпатських солеварень с. Модричі видавала від 31 до 37 бочок солі на тиждень, її заливали суровицею 12-13 разів. За 40 тижнів виварювали 480 панв, з яких вироблялось понад 16 тисяч бочок – практично це й був річний показник. Значно гіршою була продуктивність старих посудин. Виробництво дрібної солі, яку вантажили у бочки здебільшого для транспортування на продаж за межі Галичини, було найбільш поширеним, а тому вежі, відповідно, називали «бочковими».
До виробництва солі була залучена значна кількість місцевого населення: зваричі, формувальники, кератники, ковалі, бондарі, прасоли
Історичні документи дають достовірну інформацію про собівартість видобутку солі прикарпатських солеварень. Витрати на виробництво однієї бочки становили 24 гроші (15 – на дрова, 3 – на бочку, 2 – зваричу, 1,5 – працівникові, що наливав і виливав солянку, 1,5 – погоничу волів або коней та 1 грош писареві). Реалізували бочку за злотий і один грош, а отже, прибуток з неї становив 12 грошів.
Частина солеварних веж спеціалізувалась на виробництві «топок» солі – виварену сіль зсипали у дерев’яні форми у вигляді зрізаного конуса. Набиваючи сіль в топки, робітники стежили за рівномірністю наповнення форм, щоб при всиханні сіль не кришилася й аби топка солі мала встановлену вагу – 1 кг. Крім цього трудомісткого процесу, не менш відповідальним було висушування солі в дерев’яних формах біля вогню, а потім – у спеціальних сушарнях. Вони були різної величини. Один з описів представляє варіант сушарні, збудованої з дерева ялиці, обмащеної глиною, під гонтовим дахом із влаштованою всередині мурованою піччю. Вже в документах ХVІ ст. є згадки про такі топки і виробництво їх тривало майже до ХХ ст. Прикарпатські солевари масово виробляли сіль у цій розповсюдженій формі для продажу на внутрішньому ринку.
Для населення краю солеварне виробництво було одним з основних занять. Крім тих працівників, які були безпосередньо зайняті на виробництві солі – зваричі, формувальники, кератники, що добували (тягнули) солянку, тут ще працювали ковалі, бондарі, люди, які перевозили сіль на склади та інші допоміжні робітники. Найбільша кількість робітників була зайнята на постачанні солеварного промислу дровами (до прикладу, за солеварнями у м. Стара Сіль було закріплено 5 сіл, що постачали для неї дрова); на виготовленні бочок, а також на транспортуванні солі («прасоли» – розвізники солі), на копанні криниць і будівництві веж.
Підготувала наукова співробітниця Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького – Тамара Андрієвська.
