Вже другий рік школи продовжують працювати у режимі дистанційного навчання. Щоб розібратися, з якими проблемами зіткнулася українська система освіти, які недоліки та переваги мають нові методи викладання, журналіст Гал-інфо поспілкувався з директором львівської школи “Будокан” Олександром Козловським.
Фото: Depositphotos
Львівська середня загальноосвітня школа східних мов та східних бойових мистецтв "Будокан" з поглибленим вивченням іноземних мов з українською мовою навчання, розташована на вулиці Шухевича 2. Це державна школа, яка зібрала у собі Фінський підхід та східні методи навчання, але у ній викладають за українською освітньою програмою.
Якщо згадувати початок 2020 року, як ви сприйняли перехід шкіл на дистанційне навчання?
Власне, починалось з того, що дуже багато українських вчителів, як і європейських, були не готові до дистанційного викладання. Справа не в комп’ютерній грамотності, багато людей є чудовими педагогами, але, наприклад, комп’ютерні технології далекі від сфери їхніх інтересів. І нічого страшного в цьому немає.
Але потрібно враховувати, що 21 століття вимагає певної комп’ютерної грамотності від усіх, не тільки від вчителів. Якийсь мінімум потрібен.
Але дистанційне викладання - зовсім не академічне. Це методики, які пристосовані спеціально під дистанційне викладання.
Також це вміння викладати дистанційно, зокрема, користуючись різними програмами, які дозволяють це робити краще або гірше. Можна сказати, що 90 відсотків вчителів зіштовхнулись з речами, які ніколи в житті не робили і навіть не мріяли.
От до цього вчителі в Європі, і зокрема в Україні готові не були.
Друга правда є в тому, що вчитель - це, звісно, важливо, але друга річ - вміння отримувати знання дистанційно.
Тобто в учнів також були проблеми?
Так, були проблеми і тут. Знову ж таки, питання не тільки в технічній забезпеченості, вона в Україні була абсолютно різна. В когось є хороший інтернет, в когось немає, у когось є потужні гаджети, в когось їх немає. Основна проблема полягала в тому, щоби навчитись вчитись дистанційно.
Ніхто цього не вмів – ні учні, ні вчителі. Це були речі, які можна назвати неготовністю суспільства до таких форм навчання.
До коронавірусного спалаху я був одним із ярих прихильників дистанційної освіти. Я вважав, що за нею - майбутнє. Я досі вважаю, що майбутнє саме за такою формою навчання. Але коли ми почали практикувати онлайн освіту, то я переглянув свої думки: наразі світ технічно не готовий до якісної передачі знань.
Наразі неможливо дистанційно передавати знання?
Можна. Чи можна це робити якісно? На мій суб’єктивний погляд – ні.
Чим менша дитина, тим цей процес важчий і коефіцієнт корисної дії прямує до нуля. Це стосується перших, других, можливо, третіх класів.
Старшим учням якийсь рівень знань можна забезпечити, але будь-яка система передачі знань базується на тому, що люди відчувають один одного. Важливо вчителю відчувати учнів, а учням - відчувати вчителя.
Має бути ефект присутності вчителя на занятті, це породжує зацікавленість у знаннях, це породжує тонкі психологічні речі, які через комп’ютер, через мікрофон і через зображення не передати.
Поки що таких технологій у світі не існує. Можливо, ми тільки рухаємося до цього.
Як ви сприйняли те, що буде менше саме фізичної сторони навчання?
Тут взагалі ми не можемо говорити про щось. До прикладу, наші викладачі бойових мистецтв і під час карантину продовжують уроки фізичної культури онлайн.
Але ми розуміємо, що це не більше ніж підтримання форми, передусім - психологічної форми. Для того, щоб у дітей, коли вони прийдуть до школи, не зник інтерес до вивчення, до практики бойових мистецтв.
Який коефіцієнт корисної дії? З точки зору реальності – доволі низький. З точки зору психології підтримки дитини – хороший. Це два різні результати.
А як школярі сприймають дистанційне навчання?
В різний спосіб. Школа Будокан доволі ліберальна. Коли опитуєш дітей і батьків, вони говорять саме те, що думають. Здебільшого діти хочуть просто повернутися на вулицю Шухевича (до приміщення школи, - ред.). Будокан - це все ж таки френдлі середовище.
Зрештою, більшість сімей, які приходять до Будокану, прагнуть якісних знань та за людського ставлення до їхніх дітей. І ось цього, звісно, їм зараз не вистачає. Тому більшість, звісно, хоче до школи.
Чи є такі, які б сиділи із задоволенням вдома? Так, звісно, але це, напевно, буде стосуватися школярів у абсолютно різних школах України.
Ну і є невеликий відсоток учнів, у яких покращилися результати навчання завдяки онлайну. Це, ще раз наголошую, дуже невеликий відсоток, і це є питання особистості дитини, особливості характеру, особливості того, як людина бере знання із всесвіту – їм так краще заходить.
Який, на ваш погляд, може бути вихід у наших реаліях?
Як освітянин, вважаю, що нам потрібно переходити до розуміння того, що коронавірус річ небезпечна, але не менша небезпека - отупіння молодого покоління. Що з цього більш небезпечно - ніхто ще не знає.
Діти сидять у чотирьох стінах, не контактують зі своїми ровесниками, більшість часу перебувають у світі ґаджетів та комп'ютерів, і цей процес, будемо чесні, дуже слабко контролюється. Ніхто не знає, які з часом психологічні побічні ефекти будуть у дітей шкільного віку.
Діти мають перебувати в середовищі, серед своїх ровесників.
Нам потрібно виходити з того, що діти, які захворіють, мають бути якийсь час на ізоляції, але всі інші діти повинні тоді сидіти за лавами. Поки людство не вигадало кращої форми навчання, ніж офлайн, ніж академічна форма навчання.
Записав Іван Кучер
