Слухай онлайн
Cуспільство

Отець Володимир про Наш Край: Якщо до партії входять порядні люди, я завжди готовий їх підтримувати

Сьогодні, 6 грудня, в день Збройних Сил України, про роль священнослужителів у воєнний, і у мирний час, а також про те, що кожен українець може зробити для загального добра, капелан Володимир Бачинський розповідає в інтерв’ю Гал-інфо.
Фото: Гал-інфо

З початку воєнних дій на сході України секретар Львівсько-Сокальської єпархії УПЦ КП Володимир Бачинський займався волонтерством, а згодом і капеланством. Впродовж останніх років йому вдається поєднувати служіння Господу та людям із політичною діяльністю, хоча сам о. Володимир не відокремлює ці дві сфери. 

Ви були у зоні проведення АТО фактично з самого початку бойових дій. Скажіть, як за ці майже 4 роки змінився бойовий дух наших військових?

У серпні 2014 року я вперше побував у зоні АТО на Донеччині у смт Старобешеве. На даний час це вже окупована територія, а тоді там стояв український добровольчий батальйон. Я відправився туди як волонтер – ми привозили нашим хлопцям допомогу.

Ми всі пам’ятаємо, що на той час Збройних сил України не було. Це пішли відважні хлопці з Майдану, хлопці, які були небайдужі до долі України. Вони створили боєздатну армію, яка є на сьогодні, а український народ фактично її одягнув, нагодував і робив все, щоб збройні сили були схожі на збройні сили. 

Починаючи з 2015 року, коли в нашій церкві було створено капеланство, я відвідував зону АТО вже у Луганській області. Побував фактично всюди – починаючи з Кримського, Щастя, Новоайдар, Станиця Луганська, Лисичанськ… Загалом провів разом з нашими хлопцями на передовій 100 днів. 

Сьогодні дух у бійців зовсім інший. Тоді теж не бракувало патріотичного духу. Але по оснащенню, по тому, як зараз виглядає українська армія, звичайно не варто порівнювати з тим, як було на початку, коли її довгий час розграбовували.

Як до вас ставляться бійці – як до капелана чи виникає більш тісний зв’язок, можливо дружба?

Там, на передовій, де кожної секунди ходить смерть, невіруючих людей не існує. Всі вірять і всі моляться. На початках ми засновували каплиці, місця для богослужінь. Хлопці завжди приходили на молитву, приступали до сповіді і причастя. Як вони придивлялись до священнослужителів, так і священики до вояків. 

Зараз настає такий момент, коли відносити між нами перетворюються на братерство. Я думаю, що ці стосунки ніхто і ніколи вже не розірве. Це не просто голосні слова – їм є підтвердження. Бували випадки, коли я повертався додому до Львова і до мене приїжджали хлопці, які служили в 24 окремій залізній механізованій бригаді Яворова чи навіть з Миколаївщини. Привозили своїх майбутніх дружин і тут вінчались, тому що вважали, що свого духівника вони вже обрали. Тому, звичайно, я досі підтримую дуже тісні стосунки зі всіма, навіть з тими, хто перейшов до запасу. Телефонуємо один одному, обмінюємось інформацією про життя, допомагаємо, підтримуємо. 

Був також випадок, коли до нас звернувся солдат з Київщини. У нього була складна ситуація з дружиною, їй потрібна була допомога в лікуванні. Ми взяли активну участь, переслали гроші, оплатили лікування. Якось трапилось нещастя в сім’ї іншого бійця, який досі на передовій. У нього захворіла дитина і його дружина зателефонувала мені. Я звернувся до дитячої лікарні на вул. Пилипа Орлика і головний лікар допоміг, надав ліки, тому що це була сім’я чоловіка, який зараз захищає спокій і мир України.

Як вам вдається поєднувати капеланство із вашою діяльністю у Львові?

З самого початку бойових дій церква стояла на тому, що у зону АТО священики повинні їхати добровільно, без жодного примусу. Служіння, а тим більше в обставинах справжньої війни, має вести людина, яка вирішила поїхати туди за покликом свого серця. Я дуже радий, що в нашій єпархії знайшлось аж 26 священиків, які стали капеланами. 

Найголовнішим є те, що ти отримав змогу в цих обставинах познайомитись із людьми, які не задумуючись готові віддати заради батьківщини найдорожче – своє життя. Колись бабця багато розповідала мені про хлопців-бандерівців. Будучи ще дівчиною, вона носила їм до лісу їжу. Тоді я роздумував про те, як вони могли залишити дім і родину, щоб переховуватись в лісі у криївках, що їх до цього вело. А ось прийшов час, хоча звичайно, краще б він ніколи не наставав, і ті самі хлопці, які вчора спокійно ходили вулицями, зараз залишають сім’ї, тому що українська кров до волі і незалежності покликала їх туди. Як можна було не поїхати, коли випала така нагода побути з тими хлопцями, поспілкуватись, підтримати.

Найголовніше, що мною керувало, я вважаю одне – крім священика, їм ніхто не може надати тайну сповіді і причастя. Якщо б духовенство віднеслось до цього байдуже, виникло б запитання – для чого тоді хлопці йдуть на ці жертви? Тому не було жодних вагань. Кожен за життя повинен принести своє жертовне служіння. Якщо випадає така нагода проявити себе і послужити своєму народові, потрібно дякувати Богу за це.

Який життєвий досвід вам надало капеланство? Це вас якось змінило?

Я, мабуть, більше почав задумуватись над такими речами, як загострене почуття справедливості. Думаю схожі відчуття мають і наші бійці. Стає якось не по собі, коли бачиш, що одні готові віддати своє життя заради блага співвітчизників, а інші…

Всі базові засади науки, вчення, закону нам залишив Господь. Просто треба хотіти за ними іти. Для мене найголовнішим стало те, що я переосмислив життєві цінності. Коли навколо мир і спокій, помірковане життя, є багато байдужості і легковажності. А в моменти війни людина зовсім по-іншому дивиться на всі речі. Розуміє, що дійсно є найголовнішим, а що може бути просто як додаток. Є воно – добре, нема – не треба падати від того у відчай. 

Покликання священика – вчити людей. Їх можна вчити лише на власному прикладі. Якщо просто говорити і закликати – тоді це фарисейство і не йде по дорозі із Законом Божим. 

Розкажіть про свій політичний шлях у партії «Наш Край». Чого вже вдалось досягнути, які цілі ще попереду?

Коли у нас були вибори, до мене звернулись друзі і запропонували іти разом з ними. Люди по-різному ставляться до того, що священик має свою певну позицію і відкрито її висловлює, особливо коли вона відрізняється від чиїхось думок. Люди вважають це негативом. У мене зовсім інші переконання. 

Що означає «робити політику»? Церква, священики і політика – це різні речі. Але це так тільки на перший погляд. Хіба священик може стояти осторонь, коли бачить, що його парафіяни чимось скривджені, з ними неправильно поступають, вони обділені, не мають можливості жити достойно, як є в інших країнах Європи. Священик бачить це кожного дня в своєму храмі, серед своїх парафіян. Один може промовчати, інший скаже, що це не його покликання. Я вважаю, що не має жодного значення те, яка людина хоче прислужитись іншим. Наголошую – прислужитись людям, а не особистим інтересам. Я вважаю, що чим більше в політиці на керівних посадах буде людей інтелігентних та віруючих, які впроваджують християнські цінності, кардинально зміниться ситуація в нашому житті. 

Для мене немає особливого значення назва партії. Що таке партія? Партія – це люди. Якщо до партії входять порядні люди, я завжди готовий їх підтримувати. Для мене головне, щоб людина, яка зробила в житті виклик політиці, йшла туди, щоб служити людям. Це не є виконання роботи, це служіння. Якщо ти бачиш неправду – виправляй її. Якщо ти бачиш, що це проти твого народу – не приймай цього. Якщо ти бачиш, що це нищить людей, веде їх до зубожіння і за межі людської гідності – борись проти цього. Кожна людина повинна робити це на своєму місці.

Священик, як і будь-який мирянин, не може докричатись до влади. Політики бачать тебе на мітингах, куди запрошують церкву, хочуть, щоб ти виголосив там промову, але спробуй потрапити до них на прийом. Вони байдужі. 

Думки можуть розбігатись, але коли священик відчуває, що може зробити добро для людей, я не маю нічого проти, щоб він йшов до місцевої чи Верховної Ради. Хоча зараз церква щораз жорсткіше ставиться до участі священиків в політиці. Я вважаю, що в такій ролі можна зробити багато духовних речей, навіть тих же депутатів привести до морального порядку, щоб вони служили добрим прикладом для інших людей. 

Не потрібно відділяти церкву від держави і народу. Більшовики це зробили і ми прекрасно знаємо до чого це привело. Люди зривали хрести з куполів, нищили фігури при дорогах. Це були не спеціально завезені люди, а місцеві мешканці, які не жили з Богом і не ходили до церкви. Не було кому їх присоромити і тому вони перетворювались на тварин. Як би це образливо не звучало, але людина, яка живе без Бога, стає твариною. Вона вважає, що бореться за виживання і діє вседозволеність. 

Тому не потрібно боятись, коли священики приходять у політику. Головне, щоб ціль цього приходу була дуже проста – служити народу. 

Було б дуже приємно, якби політики ходили по місту пішки, спілкувались із людьми. Не треба їздити за затемненими вікнами з охороною і сиренами. Це все обіцяли на Майдані, але, на превеликий жаль, пам’ять в тих, хто приходить до влади, дуже коротка. А якщо ти вважаєш себе патріотом і «одновірцем» зі своїм народом, ти не можеш стояти осторонь і мовчати. Стає дуже образливо, бо ти переконаний, що цей народ мав жити краще. Цей народ вистояв у вірі, зберіг свою ідентичність, свою мову, пісню, все. Цей народ жертовний і богобоязливий, просто не має добрих лідерів. 

Що, на вашу думку, кожен українець може зробити для загального добра?

Все дуже просто. Відповідь на це записана у Євангелії - рятуйся, живи за Законом Божим і біля тебе тисячі врятуються. Якщо тато є хорошим прикладом для дітей, то у своїх сім’ях ці діти запровадять такі ж закони. Якщо ти готовий прийти на допомогу сусіду, не задумуючись, цей сусід завтра так само чинитиме щодо тебе. Якщо ти робиш добро тому, від кого дяки не чекаєш, ти його обов’язково зміниш. Це потрібно робити кожній людині. 

Важливо також пам’ятати про Господа, ходити до церкви і не лише просити, але й бути вдячним за все, що маєш у житті. Як можна прожити сім днів в тижні і не знайти навіть 2 годин, щоб прийти до церкви і сказати «Дякую тобі, Боже, що я не хворий, що я повноцінний і що досі живий». Люди постійно нарікають, але через метушню не можуть зупинитись і зрозуміти, що життя є одне, минає воно швидко, попереду вічність, а заодно і задуматись про свої діла і про милосердя. Зробити це нескладно. 

Наша армія, до слова, теж була сама по собі, доки не зрозуміла, що не обійдеться без священиків. Спробуйте побувати 4 години поспіль під обстрілами «Градів», коли вся земля завиває. Бували і самогубства. Хлопці потребували психологічної допомоги і підтримки. Вони все добре відчувають серцем. Відчувають байдужість командування. На жаль, «совдепія» досі не вийшла з наших офіцерів. А вони мали б прийти і просто поговорити зі солдатами, підтримати їх. Треба просто жити по правді і робити правдиві справи.

"І на завершення хочу привітати всіх захисників України з днем Збройних Сил України, нехай Бог береже вас всіх і буде мир в Україні", - капелан Володимир Бачинський.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...