Слухай онлайн
Женская одежда на сайте kloomba.com
Культура

Януш Юхницький: виходжу на сцену і мені нічого не страшно

Напередодні 70-річного бенефісу провідного актора львівського театру ім. Марії Заньковецької Януша Юхницького кореспондентка Гал-інфо мала нагоду поспілкуватись з ним про театр, глядачів, сім'ю та багато іншого.
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
1/3

Януш Юхницький має "чуйку, яка нікуди не подінеться"

Напередодні бенефісу маю позитивний, бойовий настрій. Адже робота йде на повну, рухаємось у правильному напрямку. Ось нещодавно мали здачу – генеральну репетицію вистави. Прийшло так багато глядачів і настрій ще більше покращився. Приємно, що люди виявляють таку зацікавленість, зокрема, п’єсою «За двома зайцями».

До того ж, написав її наш рідний український просвітник Михайло Старицький, про якого не можна забувати ні на день. Адже він є частиною легендарної патріотичної творчої групи, яка стовпами тримала український театр. Це і Марко Лукич Кропивницький, і Марія Заньковецька, і Панас Саксаганський, і Микола Садовський.

Звісно ж, приємно і тоді, коли отримуєш від глядача віддачу: надходять листи, дзвінки зі словами захвату та подяки за передану історію та емоції. Це дозволяє рухатись вперед, розвиватись, це однозначно піднімає настрій. Маю передчуття, що вистава «За двома зайцями» збере аншлаг. Упевнений у тому, що глядач разом із заньківчанами забажає пережити події з п’єси Старицького. Важко пояснити словами це внутрішнє відчуття, але за роки в мені народилась і живе така собі «чуйка», нікуди вже не подінеться той досвід.

Екслюзивні фото з репетиції вистави «За двома зайцями» у театрі Заньковецької

Актор, немов шахіст, який зосереджений на грі

Мене дуже легко вивести з себе. Ми, актори, є постійно на грані зриву, бо маємо нервову роботу. Ось, наприклад, шахіст. Коли він грає, то надзвичайно зосереджений, адже в його голові відбуваються потужні математичні процеси. Шахіст на змаганнях більше втрачає ваги, ніж штангіст, бо працює головою, горить все всередині. Тому, якщо хтось або щось буде йому заважати, зіб’є його прорахунок, то він може взяти і шпурнути чимось у подразника, так і актори.

З дружиною на відпочинку. Фото - Ян Галас.
З дружиною на відпочинку. Фото - Ян Галас.
З внуками на вокзалі. Фото - Ян Галас.
З внуками на вокзалі. Фото - Ян Галас.
Донька Юля та внуки. Фото - Ян Галас.
Донька Юля та внуки. Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Домашній затишок. Фото - Ян Галас.
Домашній затишок. Фото - Ян Галас.
1/5

Дружина актора – це теж професія

Часто, коли приходжу додому, то хочеться похвалитись комусь своїми перемогами чи розповісти про невдачі. На щастя, я маю таку людину, якій, немов священику на сповіді, можу розповісти про все на світі. Говорю я про свою кохану дружину Ірину – це жінка з неабияким добрим серцем, яка може розрадити у будь-якій ситуації. Для кожного чоловіка важливо, щоб вдома була злагода та затишок. 

Завдяки моїй дружині я маю цю фортецю спокою та домашнього тепла. До речі, вона завжди любила літературу і театр. Та й, мабуть, ми тому одружились. Я вдячний своїй Ірині за підтримку, за допомогу. Вдома я маю всі умови, щоб якісно готуватись до вистав: вчити текст та пізнавати свого героя. 

Усі актори літають

Часом жінка мені каже: «Де ти є?». А я їй відповідаю: «Та я полетів». Інколи в мене таке буває: снідаю собі спокійно, а тут раптом «бах» і, немов пострілом, мені у пам’яті згадується монолог чи якась сцена. То вже мушу його пройти до кінця, відіграти. А коли повертаюсь з «польоту», то перепитую жінку: «Чи ти про щось питала мене?». 

Януш Юхницький та “Марія Заньковецька”

З 1975 року розпочинається моя спільна історія з театром Марії Заньковецької. Моя перша дружина Любов Лев, царства їй небесного, на той час вже працювала тут артисткою. Тож я приходив на вул. Лесі Українки, 1 в гості до своєї дружини. Та незабаром художня рада театру Заньковецької побачила мою гру в Театрі юного глядача імені Максима Горького, що у Львові. Порадившись, вони прийняли рішення і запросили мене до свого театру, я й перейшов.

Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олена Ляхович
Фото: Олени Ляхович
Фото: Олени Ляхович
1/5

Акторам потрібна "зелена дорога"

Якщо у нас нормальна «зелена дорога» (злагоджена робота усіх театральних цехів), то на створення вистави йде десь півтора місяці. Спершу ми усюди ходимо з текстом й потім вдома вивчаємо, у трамваї, тролейбусі, у різних ситуаціях життєвих.

Ми весь час в роботі, а ще якщо у кіно якомусь знімаємось, яке ми називаємо, "халтура". Взагалі то, це не халтура, це є тяжка робота, страшенно тяжка робота. Хтось знімає фільм, наприклад, про вояків УПА чи про історичні події у Львові, актори ж часто безкоштовно йдуть (на зйомки - ред.). І костюми підбираємо, йдемо на це, бо у нас так не заведено: “Прошу пана, а скільки ви платите?”. 

Пам’ять актора – феноменальне явище

Ми ж репертуарний театр, можемо не грати виставу три чи п’ять місяців, а репетицій немає. І тут через півроку говорять, що потрібно вийти на сцену. Це дійсно складно, але така наша робота, мусимо в голові тримали десятки ролей, емоцій та почуттів різних героїв.

Наприклад, зараз паралельно з підготовкою до прем’єри «За двома зайцями» на вихідних щовечора граємо і комедії, і трагедії. Який «прогон», заньківчани – професіонали. До прикладу, в актора зранку підготовка до прем’єри триває, а ввечері показ усім відомої вистави «Голий король». Хто далеко живе, вже й не їхатиме додому, буде чекати до 18.00 години. Як казав Франко: «Працювати, працювати і в праці сконати».

Безкорисливість – окраса для кожного

А скільки разів вже наші їздили в АТО з концертами? Їздили, і ніхто не просив нічого, за свій рахунок, самі доплачували, їхали - от така наша робота акторська у театрі. Її потрібно любити, а інакше - ніяк. Театр вартує надзвичайно великої уваги і поваги у нашого керівництва львівського, обласного і всеукраїнського. Ми сильний театр, у якому направду варто працювати. Я щасливий, що маю такого художнього керівника як Федір Стригун - це знахідка для нас.

Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
З режисером Вадимом Сікорським. Фото - Ян Галас.
З режисером Вадимом Сікорським. Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Фото - Ян Галас.
Мій балкон і квіти якими опікується дружина. Фото - Ян Галас.
Мій балкон і квіти якими опікується дружина. Фото - Ян Галас.
1/5

Режисерам зі мною легко, а мені з ними

Мені з усіма режисерами з якими я працював повезло. Режисерам зі мною легко, а мені з ними. Не можу не згадати такого Ріпко Олекса - це від Бога режисер був. Яку він мів на репетиції створити робочу атмосферу! Хороший режисер і Алла Бабенко, з нею легко працювати, легко працювати з Кравчуком Анатолієм. Анатолій Горчинський, я з ним працював, Науменко був режисер,

Пам'ятаю, що ще у молоді роки грав у виставах Віноградова. Я зіграв Фердінанда у постановці «Підступність і кохання». Ох, як ця вистава пройшла, та люди валом йшли в театр. 

Я би хотів (попрацювати - ред.) ще з В'ячеславом Жуком, він зараз помічником режисера працює, але поставив дуже цікаву виставу «Чоловік моєї дружини». Та я йому вже казав: «Слухай Славку, як буде якась роль для мене, то не соромся, підходь. Якщо буде можливість, то я залюбки».

Налагоджена робота і з Огородником Орестом, і з Сікорським Вадимом, і з Яримкевич та й з іншими.

«Брешіть і добрешетесь», ­– Орест Огородник про прем’єру вистави

Львівський Бельмондо

Подейкують, що в молодші роки я був дуже схожий на Бельмондо (французький кіноактор). А тоді жбув ажіотаж на фільми з ним. Якось раз ми були на гастролях, і велика афіша з ним була. Я стою біля тої афіші, дивлюся і думаю, що треба буде піти, а до мене підходять і кажуть: «А можна автограф?». Я там французькою сказав "мерсі боку". І на листочку написав побажання «від себе», підписавши хто я.

"Львів, то є Львів"

Я багато де б міг грати, не можна сказати, що я такий страшенно заполітизований, що ні - тільки у Львові. Просто такі життєві ситуації склались,  мусив бути в столиці Галичини. Тут тато, мама, тут діти, хоча старший син народився в Києві. Мама моя допомагала у вихованні дітей, потім друга дитина народилась. Тепер вже повиростали, приїхала до мене з онуками на прем’єру, на мій бенефіс.

Ну а міг би працювати в інших театрах, можливо, у таких , де навіть легше, бо там багато народу. Тут у нас 60 акторів, а в театрі Франка, що в Києві, - 120, у два рази більше. До того ж вони задіяні в кіно, на телебаченні, на радіо, бо то все центральне. Та й вони теж не сумують.

А Львів, то є Львів, я задоволений, що я у Львові.

Про Росію

Якби мене колись раніше покликали зніматися в Москву, поїхав би, чом би й ні. Але зараз, звичайно, що ні - ворогуюча держава. Я, наприклад, дуже погано ставлюсь до тих людей, які, знаючи цю нашу біду, знаючи про те, що наші хлопці там гинуть на фронті, їдуть на якісь фестивалі та кункурси, на якісь концертні заходи, співають і танцюють.

Якось це неправильно, не по-людськи, негарно - м'яко кажучи. Ну і я не хочу вдаватися в політику.

Любов до мистецтва в крові

Мій тато був в молоді роки солістом Варшавського та Львівського оперного театру. Він співав у часи Яна Кипури, Ядвіги Смосарської. Був артистом хору, страшенно любив театр. Це були десь 40-60 роки.

З часом тато пішов з театру, бо там такі гроші мізерні платили, що він не міг звести кінці з кінцями. А вдома на нього чекала дружина та маленькі діти: нас було троє, і треба було гроші заробляти. А той період був такий, що кожна Марійка, кожен Романчик, кожна Маша, Свєточка - всі мали піаніно дома. Такий попит був, і попит був страшенний на майстрів з піаніно. І тато залишив творчість і пішов просто заробляти гроші. Ми ожили, і тато мене навчив цій професії, от часом і тепер користуюся, можу налаштувати будь-яке піаніно.

Я з малих років ходив в оперний театр на всі вистави, опери, балети дивився, я тата дуже любив. Інколи він мене закуліси водив, я навіть з татом на гастролях був. Колись взагалі було таке правило - два місяці на гастролях. Це чудово - нові глядачі, нові враження, нові спілкування, нові знайомства і це збагачує світогляд актора. 

Перший тиждень - такий собі, другий тиждень - вже були повні зали, третій-четвертий - це переаншлаги. І потім просили нас: не виїжджайте , побудьте в нашому місті. Ото пісня була, оце була пісня! Та й зараз так було б, але це треба фінансувати. Бо зрозумійте, якби так колектив їхав, то чоловік 120-130 мусило б їхати. А оплатити готелі, транспортування декорацій, костюмів. Багато чого потрібно.

Львівський глядач, то є бомонд

Львівський глядач, то є бомонд, він найкращий у світі. Я його дуже люблю, хоч він і вимогливий, як там щось не так, то там будуть і виступи, і звернення, і листи. І дзвонять. Бідний наш Стригун вислуховує, бо то мистецтво є, то театр, і в часі вистави щось можна "нагородити". Ну хочеться щось, а воно не то, “а не смачно”, “а щось не йде”, “що він сказав? навіщо це?”. Ми дуже обережні в цьому є, ну але в цілому таке щось проривається і глядачі відразу реагують.

Буває таке, що під час вистави хочеться щось таке "нагородити". Щось таке встругнути. І воно часом виходить добре.

Невихований глядач – це біль театру

То є наш біль, але добре, що до театру попадають люди, які взагалі не знають, що таке театр і взагалі цим не цікавляться. Їм це не потрібно. Вони, якось так сталось, що гуртом і прийшли, і не знають, як себе поводити. То все одно, що людина, яка взагалі далека від релігії прийде до церкви: «Ну що він там той священник говорить». Він ще не готовий. А коли людина вже готова і приходить до церкви, і слухає проповідь священника, то він зацікавлений цим. А тут раптом до театру прийшов. А ми є помічник церкви, бо ми ж пропагуємо не речі негативні, ми пропагуємо позитивні речі. Негативні речі в нас завжди є, але просимо не робити цього. 

Як у цій виставі «За двома зайцями», ну на ті самі граблі наступають до нинішнього дня – аби гроші! Аби багаті! І весілля прийшло, і за півроку розпадається. Ну бо не люблять, ну не люблять один-одного! Ну не хочуть бачити! А скільки то можна витримувати? Ну та й розлучення йде. А гроші вбухані у весілля? А яке весілля людей без циліндрів? Та то мусить бути пихота. А воно не йде, бо немає любові. На превеликий жаль, люди женяться і думають, що звикнеться. Та нічого не звикнеться, то треба любити. 

Федір Стригун - режисер, актор, козак

Сусіди у гримерці

Тут поруч режисер Огородник, недалеко Дмитро Каршневич, прекрасний актор, Ромко Гавриш – прекрасний актор, Юрко Хвостенко– супер актор, Василь Коржук – супер актор. В нас тут супер актори. Я вважаю, що наша гримерна найкраща. Тут народжується багато чого. Я раніше був в іншій гримерній, а сюди з Андрієм Войтюком прийшов, бо ми курили і поступово сюди почали сходитись інші люди. Прийшло б ще, але місця вже немає. Так що я першовідкривач цієї гримерки. 

Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович. Репетиція вистави "Марія Заньковецька"
1/7

А які емоції вам найскладніше переживати на сцені?

Найскладніші емоції - це, звичайно, оце почуття, яке виникає, до персонажа. От, наприклад, в "Марії Заньковецькій" до дочки, яку я не сприймав як артистку, забороняв їй грати. Казав: "Сцена для циган, для всякого наброду, а ти не циганка, а дворянка! У мене будуть пальцями тикати люди: «Батько комедіантки! Батько комедіантки!», а ти будеш вічно блазнювати, вічно когось бавити, а ми є дворяни".

Та вона не послухала мене і пішла в артистки. І коли я почув, що в неї виступ в Києві, я потайки приїхав з жінкою, сіли в театрі на другий балкон і дивились, ми були зачаровані. І коли я вибігаю до неї, а вона на поклоні, і говорю до неї: «Це щось! Це вище мого розуміння! Твої очі! Твої рухи!».... це ж треба пережити!

То ж потрібно готуватись до цього, не можна вибігти на сцену і зразу говорити, це ж мусить бути простір якийсь. І ми, актори, стараємось його використати. Механіку простору цього, механіку своєї ходьби: як я йду, чому я так йду. І коли в актора все це є, то підключається емоційний ряд, і тоді актор говорить. 

Наприклад, у виставі «Останній гречкосій», коли я говорю монолог, що це ж земля, то не можна продавати, це ж колиска... І коли в мене все це відбувається, то монолог виходить чітко, міцно, точно. І публіка в залі сидить, і вона ридає, і думає в той час. Бачите, ніби церква, бо вона думає в той час, що зло не можна допускати, бо зло завжди вилізає, воно міцніше, ніж добро. Зло бий, зло руйнуй, а воно вилізає. І бий добро, пали добро, воно вилізе, але не так, як то зло.

Я виходжу на сцену, і мені нічого не страшно

От зараз вийду на прем’єрі, то буде мандраж, щоб я щось часом не переплутав, не збив з пантелику актора, чи сам не збився з пантелику, коли щось мені перекрутиться в голові. А чому? Бо навколо всіх мандражить, всі трясуться, я заражаюсь цим і я відходжу. Ну так якось дійсно сталось, дорогенькі мої, Я давно не боюсь глядача. Я його хочу бачити – я його бачу, а не хочу бачити, то граю своє і не бачу. Мені легко, я просто виконую свою роботу, чітко, грамотно, ювелірно.

Стараюсь все зробити добре, щоб роль була справжньою з усіх сторін. До завдання треба ставитись відповідально з першої репетиції, не думати, що є ще час – часу нема. З першої репетиції вже пішла робота, нема завтра. Завжди кажу собі: щоб рибу їсти, треба у воду лізти; треба нахилитися, щоб з криниці води напитися; нікому сама птаха в руки не летить; не побігаєш — не пообідаєш.

Не можна нарікати на долю

Ну я можу нарікати на життя, але то така моя доля, ну що я зроблю. Син мій помер. А чого він помер? Діагноз не поставили. І так лікували, і так лікували, а я досі думаю, може я щось не зробив, може щось треба було знайти, а він взяв і помер. Ну фотографія лишилась, а сина нема, дочка слава Богу, і внуки є. Ну але я тужу за ним, постійно, за всіма хто помер, бо це були святі і прекрасні люди для мене: мама, тато, мама мого сина. Ну таке життя, воно дуже складне.

Ну я не маю права міняти чогось, так склалось, значить таке життя. А загалом то я не маю права на щось нарікати, кожна людина йде через боротьбу. То немає такого, що народилася і полетіла собі як та пташка, і ні снігу нема, ні морозу, ні океану, ні землетрусів, а потім вмирає. Нема такого. Людина ходить, і вона стирається від своєї ходьби. Хтось в 90 помирає, хтось в 40, 50, а хтось ще не народився, а вже вмер, всяке буває, але як є, так є, нема чого нарікати, така доля.

Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
Фото: Гал-інфо, Олена Ляхович
1/2

Орест Огородник про Януша Юхницького

Десь 8–10 років назад я підійшов до Януша Володимировича з таким запитанням: що для вас головне в житті? І він знаєте, що сказав? Допомогти найбільшій кількості людей, якій тільки зможеш. Ось, що він сказав. Треба бути завжди щирим, завжди відвертим. І дійсно допомагати людям, як можеш помогти і матеріально, і порадою, і заспокоєнням. І звернути увагу, де зло пролізати починає, і то зло гасити, обов’язково, бо вилізе і ноги звісить, зло таке любить і поганяти ще батогом.

Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
Фото: Олена Ляхович, Гал-інфо
1/1

Довідка. 

Януш Володимирович Юхницький (20 серпня 1947, Львів) — український театральний актор. Актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. Народний артист України (2009).

Закінчив Драматичну студію при Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві. З 1975 року — актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. У 1991 році удостоєний звання Заслуженого артиста України (1991). З 2009 - Народний артист України.

Серед ролей: Семен («Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького), Малахій («Народний Малахій» Миколи Куліша), Король Дункан («Макбет» В. Шекспіра), Маюфес («Ханум» Авксентія Цагарелі), Мак Мерфі («Політ над гніздом зозулі» Дейла Вассермена) та інші.

Олена Ляхович, Гал-інфо.
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...