Слухай онлайн
Cуспільство

"Якщо Луцьк не стане дружнім до людей різних прошарків - ми не зможемо очікувати прихід у наше місто інвесторів", - Олена Галапчук-Тарнавська

Олена Галапчук-Тарнавська – доцентка кафедри англійської філології Волинського національного університету імені Лесі Українки, громадська активістка, феміністка та членкиня ГО «Інклюзивні студії».

Жінка, яка хоч і «народилася на могилі Тараса Григоровича Шевченка у Каневі», вважає себе лучанкою. Її хобі – читання та любов до людей. Олена Галапчук-Тарнавська залюблена у вивчення іноземних мов. Про викладацьку діяльність, жіночі ініціативи та інклюзивні проєкти розпитали у неї наші журналісти.

Олена Галапчук-Тарнавська
Олена Галапчук-Тарнавська
1/1

- Яким було Ваше дитинство? Які події чи люди вплинули на формування вашого світогляду?

- Я – лучанка. Народилася не в Луцьку. Але все життя прожила в нашому місті. Мої батьки вчилися в рівненському «воднику» і будували гідроелекторстанції. Вони поїхали будувати Канівську ГЕС, де я і народилася. Тому завжди на питання, де я народилася, я жартівливо відповідаю: на могилі Тараса Григоровича Шевченка в Каневі. Своє свідоме життя я прожила в Луцьку. Тут я навчалася. Я дуже люблю Луцьк. Вчилася в тодішній російській школі. Але я б її назвала більше міжкультурною, адже тоді в ній освіту здобували не тільки росіяни, але й чимало дітей військових.

На той час у Луцьку були військові частини, і діти військових зазвичай навчалися у тій російській школі. Школа спеціалізувалася на вивченні англійської мови. Я була досить активна учениця. Брала участь у шкільному самоврядуванні. Коли постало питання про вибір навчального закладу для отримання вищої освіти, у мене не було дилеми, адже я знала, що стану студенткою факультету іноземної філології. Тоді це ще був «іняз» (факультет іноземних мов).

Я завжди прагнула вивчати іноземні мови. Досі переконана, що «чим більше мов ти знаєш, тим більше разів ти людина», тим більше культур ти пізнаєш, тим більше досвідів ти будеш опановувати. Іноземні мови відкривають двері скрізь. Коли я опинилася на факультеті іноземної філології, переді мною відкрився цілий дорослий світ літератури, історії Англії, Америки, Австралії. У нас були досить цікаві та прогресивні викладачі. Студенти нашого факультету підтримували страйк студентів, голодування.

Ми були тими студентами, котрі «переїхали» в теперішнє приміщення колишнього обкому партії. Я навчалася тоді на другому курсі. Досі пам'ятаю той день: у нас пари були в іншому корпусі, коли нам дали по студентському телеграфу звісточку (бо ж мобілок тоді не було), що будемо вчитись в «обкомі». І ми тоді зайшли, як показують у фільмах, такою лавиною, живою енергією.

Студентство для мене завжди було подихом чистого повітря. Ще я грала в КВК. Була відмінницею. Саме гра в КВК дала мені вихід тієї бунтівної енергії, котра жила в мені. Тому, що зі сцени можна було сказати будь-що, критикувати, все, що хто хотів і міг. В нашої команди був такий запеклий конкурент – Сергій Ткачук зі своєю командою соціологів та Сашко Положинський із командою політеху. Це ті студентські спогади, які гріють. Зараз ми, коли бачимося з Сергієм Ткачуком та Сашком Положинським, згадуємо ті часи з теплом. Ось що сформувало мене як особистість. Коли я прийшла з часом у теоретичну науку, то ця бунтівна хвилька залишилася.

- Розкажіть, про Вашу викладацьку діяльність

- Мені завжди було цікаво докопатися до суті. Я ніколи не задовільнялася відповідями, які мені пропонували. Коли на одному з курсів я зустріла свою майбутню керівницю наукової роботи, зразу зрозуміла, що це моє. Вона нам викладала дисципліну, яка була новою на той час – соціолінгвістику. Це про те, як суспільство впливає на мову, а мова, своєю чергою, на суспільство. В той момент у нас в університеті працювали добровольці Корпусу миру США в Україні – американці, носії мови. Вони багато розповідали про американське суспільство. Саме з ними ми почали робити студентську газету на факультеті, яку підтримав гарантом уряд США. Нам навіть подарували комп'ютер, щоб ми її видавали.

Це були роки, коли піднімався Народний рух, коли всі говорили про українську мову, коли поверталися до коренів. Я захищала кандидатську в Харкові, і коли приїжджала на наукові семінари в Харківський університет, всі оголошення були написані українською мовою, але ніхто цією мовою не говорив. Це мене дивувало. Потім довідалася: була дівчинка, яку знімали з пар задля того, щоб вона все перекладала з російської на українську.

Хочу сказати на захист тих професорок з Харкова, у 2000 році вони все ж почали говорити українською. Проте вже нове покоління харківської інтелегенції залишилося російськомовним. Вони скептично ставляться до національного, патріотичного.

Моя дисертація була про порівняння мовлення дітей, підлітків і дорослих. Зараз я займаюся гендером. Тема впливу суспільства на мову мене дуже хвилює. Коли ми говоримо про мовне планування, мовну політику, наводимо приклади Канади, де є двомовність: англійська і французька мова; про ті суспільства, де двомовність є в фокусі державної політики. Коли студенти цікавляться моїм предметом, запитують, чому в нас виникають конфлікти щодо двомовності, я переконуюся, що соціолінгвістика заставляє студентів замислюватись і про те, що відбувається в їх країні. Намагаюся робити викладання через просте до складного і в зворотному порядку.

Зараз наука, на жаль, мертва, і ми не маємо зв'язку теорії з практикою. Ми вчимо, випускаємо студентів, які часто не можуть знайти роботу. А хочеться, щоб молодь могла прикласти свої знання і навички, які вони отримали у вузівських аудиторіях.

- Чому саме Ви вибрали для себе напрямок гендеру?

- Перший поштовх був від тієї моєї дисертації. Соціолінгвістика вивчає такі фактори комунікації, як вік, гендер, етнічна приналежність, освіченість. Написавши роботу про вік, я також прослідкувала кореляцію віку з іншими факторами. Коли в Луцьку Тетяна Карпів опублікувала на сторінках Facebook повідомлення про те, що хоче зібрати жіночий клуб, то для мене навіть питання не стояло, чи буду я брати участь у цьому задумі. Жіноче лідерство – це те, що є звичним для демократичного суспільства, до прикладу в США, і абсолютно не звичного з нашими культурологічними і релігійними традиціями.

Я зацікавилася цим жіночим клубом. Коли я побачила Оксану Ярош, Богдану Стельмах, Аріну Крапку, зрозуміла: я не одна – нас є багато. Ми поділилися за сферами впливу і професійними інтересами і реалізовували дуже цікаві ініціативи.

- Які саме ініціативи вам вдалося втілити?

- По-перше, ми стали помітними в місті. І навіть той факт, що деякі медіа друкували, що в Луцьку виявився жіночий клуб, який таємно збирається по неділях в бібліотеці, для нас стало своєрідною рекламою. До нас почали приєднуватися інші жінки. Ми проводили освітні, навчальні акції, слухали про лідерство, запрошували лідерок з-за кордону, організовували мегапроєкти на благо Луцька.

- Які саме мегапроєкти ви організовували?

- Один із проєктів, яким я дуже пишаюся – це проєкт «Гендерний моніторинг центральної частини міста». Я з групою своїх колежанок, які відвідали семінар урбаністичної доступності і отримали знання про доступність міста для усіх прошарків населення, пішли перевіряти проспект Волі. Це було так: Аріна Крапка – з диктофоном, я – з великою парасолею, Анна Мовяк – із дитиною у візочку, директорка бібліотеки Ніна Бочарова – з блокнотиком та рулеткою.

Ми мали перевірити, куди можна заїхати мамі з візочком. Ми перевіряли висоту бордюр на переходах, чи може людина з вадами зору безперешкодно перейти дорогу, чи достатньо освітлений та доступний для людей з інвалідністю та батьків з дитячими візочками вхід у центральний парк. Ми побачили, що місто є не доступним для всіх прошарків населення. Ми перевірили частину проспекту Волі – від ЦУМу до педагогічного коледжу – і зрозуміли, що мамам із дітками на візочках потрапити в магазини непросто: пандуси ми знайшли у двох магазинах. В одному із них пандус під таким нахилом, що для жінки, та навіть і для чоловіка, важко буде «запхати» туди візочок.

Потім ми пішли по пішій частині вулиці Лесі Українки, вона тоді не була настільки облаштована, ніж зараз. Особливо її частина з боку вулиці Данила Галицького. Вона дуже погано освітлювалася. Ми побачили чимало закапелків, через які в темну пору доби ходити було страшно.

Минулого року до Луцька приїжджав Дмитро Щебетюк, блогер на візку. Він перевіряв доступність Луцька для людей з інвалідністю. Чоловік не зміг потрапити самостійно до замку Любарта, найвизначнішої атракції міста. Якщо Луцьк не стане «дружнім» до людей з інвалідністю, для батьків із дітьми у візочках, соціально незахищених прошарків населення – тоді ми не зможемо очікувати прихід у наше місто інвесторів.

Будучи на одному із семінарів від Корпусу миру США, я взяла участь у експерименті. Завдання було сісти у інвалідний візок і спробувати дібратися з однієї точки готелю, де ми жили, в інший. Частина учасників тренінгу не наважилися сісти у візок, а для тих, хто ризикнув, це був виклик. Тому, що людина опиняється в іншому просторі і іншому вимірі. Вірю, що Луцьк стане європейським містом, доступним для всіх.

- Як ви відпочиваєте від роботи і громадської діяльності?

- Я дуже люблю людей. Я – соціальна істота, яка постійно повинна знаходитися серед людей. В мене багато друзів. Я обожнюю теревеньки за кавою. Дуже дорожу своїми друзями дитинства, з університету. Ці зустрічі для мене – дуже дорогі та близькі. Ще одне моє хобі – подорожі. Для мене це – зміна середовища, те, що надихає, що показує інші можливості: іншість та інакшість. Я дуже люблю читати. Можу читати три книжки одночасно: одну із саморозвитку, іншу – детективну, третю – психологічну. На кафедрі у нас є «театральний гурток». Ми відвідуємо театр. Із задоволеннями ділимося театральними враженнями. Дуже люблю малювати. Малювання мені дає натхнення, релакс.

Розмовляла Наталя Іванюк

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ