Сьогодні, в прес-центрі Гал-інфо, Володимир Парубій, Петро Франко та Кочан Ольга висловисли підтримку Петру Порошенку на виборах президента України від імені товариства політвязнів та репресованих.
2013 рік. Переддень Євромайдану. На одному із засідань Держдуми Росії депутати згадують про наявність у Сибірі "несметных богатств" і про відсутність там робочої сили, здатної їх освоїти. Тому запропонували вербувати туди українців, оскільки "они работящие люди". Охоплені ностальгією за давніми часами, коли рабською працею українців збудовано у Сибіру міста, заводи, шахти, залізниці, газопроводи, тощо, усі погодилися на цю пропозицію.
Було дано дорученням відповідним міністерствам реалізувати цей задум. І запрацювала російська державна машина. Та навіть коли почалася російсько-українська війна, наміри кремлівського керівництва не змінилися. Лише нині переселення українців мало відбуватися без особливих фінансових витрат. Як у давні сталінські часи: в "телячих" вагонах, без "підйомних", без забезпечення житлом і тому подібне.
Тоді ж у багатьох засобах масової інформації з'явилося повідомлення, що міністерство Російської Федерації з розвитку Далекого Сходу розглянуло план "Про залучення жителів України на Далекий Схід". У своєму інтерв'ю профільний міністр О. Галушка обгрунтовує необхідність переселення українців потребою розвитку Далекого Сходу і нагадав, що "... ця раціональна пропозиція розглядалася ще задовго до подій, які тепер відбуваються в Україні". І ще один цікавий аргумент російського міністра на користь заселення Сибіру українцями, що там "...з'являться люди з тою ж ідентичністю: коли немає мовного, ментального і культурного бар'єрів".
Як бачимо, це давня традиція ординської імперії - заселяти Сибір українцями. Агресія нашої країни планувалась заздалегіть на найвищому рівні. А певні державні структури лише мали, як у сталінські часи, визначити: скільки із якого регіону має бути переселено українців та куди їх перевозити і які категорії "неблагонадійного" населення слід етапувати. Звичайно, в числі перших мали бути молоді люди, як найбільш працездатні "работящие люди".
Для депортованих досі зберігаються бараки численних концтаборів. Як повідомляла російська преса, з нагоди відзначення ювілею створення концтаборів у Пермській області, лише там законсервовано 18 концтаборів і зберігається 90 тисяч наручників. До речі, на "урочистий" ювілей з'їхалися колишні охоронці цих концтаборів, обвішані орденами і медалями.
І стоять на запасних коліях оті спецвагони, товарні поїзди, у яких в 40-х роках минулого століття везли нас, політичних в'язнів у далекий Сибір. Їхали місяцями у вагонах без жодних вигод, навіть без полиць, без опалення, майже без води та їжі, жахлива антисанітарія. Брутальне знущання охоронців. Від голоду і холоду першими гинули діти і старі, трупи яких просто на ходу викидали із вікон. У відповідь на розпачливі крики рідних були удари конвоїрів прикладами по головах. І цей жах, розпач, безнадія супроводжували людей усю дорогу. Та й в концтаборах, на засланні це пекло не припинялося. Нелюдські умови праці по 12-14 годин на добу, постійне приниження, недоїдання, цілковите безправ'я.
Трагедія нашого покоління - лише черговий етап у планомірному знищенні української нації. Невже ми забули, що після втрати незалежності у 1921 році російська імперія влаштувала у своїй колонії - Україні три штучні голодомори, під час яких загинули понад десять мільйонів українців. Для молоді це - статистика. Та вмирали у страшних муках і стражданнях конкретні люди тільки тому, що були українцями. Збожеволілі від голоду з'їдали своїх дітей, люди вбивали сусідів, аби втамувати голод. Вимирали цілі села.
Мусимо пам'ятати "розстріляне відродження" у 20-х - 30-х роках минулого століття, коли було винищено українську інтелігенцію. А скільки наших співвітчизників закатовано у тюрмах, на Соловках, у сибірських концтаборах. Бо ми не мали власної держави. І нині частина суспільства, зазомбована кремлівською та промосковською олігархічною пропагандою в Україні, готова підтримати на виборах путінських маріонеток, відвертих українофобів. Невже ми хочемо для себе і своїх дітей повторення цього жахіття.
Багато нинішніх українців, особливо молодих, легковажно, навіть іронічно ставляться до такої перспективи. Адже ще недавно ніхто не вірив, що Росія почне війну проти України.
Москва не спромоглася збройною агресією здійснити свої плани, тож нині активізувала іншу складову гібридної війни - інформаційну, з метою дестабілізації ситуації в Україні. А для цього настав дуже слушний момент- вибори Президента, які об'єктивно посилюють протистояння в суспільстві. Це зручна передумова приходу до влади сил, лояльних до Путіна. І в такій ситуації справді рятівним для нас є заклик Президента П. Порошенка: "Геть від Москви!", бо цьогорічні вибори - не звичайна демократична процедура, і а новий своєрідний етап столітньої російсько-української війни. І тепер тільки від нас залежить - бути чи не бути українській державі.
Українці! Тільки повний розрив з Росією забезпечить нас від повторення депортацій, репресій, голодоморів, концтаборів, від болей і страждань нашого і наступних поколінь. Ми віримо запевненю Президента, яке він висловив словами Тараса Шевченка, що Україна не буде пити з московської чаші московську отруту.
Проти нинішнього Президента об'єдналися усі антиукраїнські сили: путінська Росія, її п'ята колона та олігархат в Україні. Їх гаслом стали слова Путіна "...хто завгодно, тільки не Порошенко". А у відповідь маємо сказати : Тільки Порошенко!". Закликаємо усіх патріотів не розсіювати свої сили, а об'єднатися навколо його курсу на вступ у Євросоюз і НАТО. Якщо хочемо перемогти у цій гібридній війні, мусимо теж разом протистояти ворожній навалі і захистити нашу свободу і незалежність.
Ми не будемо рабами сучасних колонізаторів. Бо українці - волелюбна нація.
Слава Україні! Геть від Москви!
