Хто чи що загрожує українській ідентичності? , - Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум».
«Національна ідея – це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу – я Чех, мушу мати культурну програму». Це засадниче твердження Томаша Масарика, першого президента Чеської Республіки, – яскравий приклад для наслідування: чехи геть-чисто відкинули теорію поглинання чеської культури німецькою.
Майже сто літ минуло, а вислів президента-державника досі актуальний. Чи має зараз Україна культурну програму, про яку згадував Масарик? Цю істину керівники Української держави, на жаль, ігнорують. Причина банальна: маємо неукраїнську державу. Вона лише за формою українська, за змістом – російська. А зміст, як відомо, важливіший за форму.
Після Революції гідності, коли, здавалося б, з’явилась унікальна можливість переродитися заново, українська культура не отримала належної державної підтримки. Приміром, на 15 листопада призначена «реорганізація» ДТРК «Культура» – насправді ліквідація чудового просвітницького телеканалу. Хоча нині протистояти агресору в інформаційному просторі може й повинна саме культура і духовність.
Реальна незалежність вимагає створення власного національного інформаційного простору. А що у нас? В Україні концепцію інформаційної безпеки обіцяно ухвалити лише наприкінці року...
Донеччанин Олександр Боргард, доктор фізико-математичних наук, у 1994 році дійшов висновку: «Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства… Звідси – конче треба звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу європейську українську культуру, частину загальнолюдської культури; очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від усього того, що було за колоніальних часів привнесене до неї мовою російською».
На жаль, архіважлива для утвердження Української державності проблема – цілковитий відрив від екс-метрополії – досі не розв’язана. Після Революції гідності українська мова відчутно здає позиції у владних структурах, у ЗМІ, прикриваючись підступно-фальшивим гаслом «Єдина країна – Единая страна». Насправді, це політична спекуляція, котра, по суті, забороняє порушувати питання дискримінації українців, які розмовляють українською мовою. Бо, мовляв, тим самим порушуються права російськомовних громадян України.
Ще у 19-му столітті знаменитий англійський філософ Джон Стюарт Мілль відзначив, що мова визначає світогляд та громадянську позицію людини. Яким є світогляд і громадська позиція міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який не розмовляє державною мовою? Перший міністр оборони України Костянтин Морозов блискуче опанував українську за три місяці. Бо чудово усвідомлював і ствердужвав, що русифікація є загрозою державності.
2005 року секретар РНБО Петро Порошенко після представлення його апарату Ради пообіцяв зупинити процес закриття російських шкіл, відновити у вищих навчальних закладах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення. «Національні інтереси якої держави має намір захищати Петро Порошенко?» – дивувався тодішній заступник голови «Народного руху» Василь Куйбіда. Помовчимо?
Російською розмовляє «рашист» Володимир Путін, якого у світі ототожнюють з новітнім Адольфом Гітлером. Вже цього, здавалося б, достатнього, щоб в Україні всі заговорили українською. Але ж ні…
Навіщо євреям знадобився іврит? Могли б і на ідиш спілкуватися. Але ж ні. Знайшли силу й наснагу реанімувати, здавалося б, назавжди втрачену мову. Бо усвідомлювали, що слово має інформаційну енергетику, впливає на психіку, формує ментальність, консолідує суспільство.
Силовому протистоянню традиційно передує психологічна війна. Російська культура є могутнім чинником колоніальної експансії: спершу маргіналізація автохтонної культури, нав’язування російської мови, затим воєнна агресія – прихід «зелених чоловічків».
У нашому випадку російська окупація починається з телевізора. Загрозу національній безпеці створюють усі без винятку фільми московського розливу. Мовляв, «смотрите, мы почти такие же, как вы, у нас общая история».
Ілюзій з приводу того, що, приміром, телеканал «Інтер» стане проукраїнським, немає. Телеканал продовжує справно виконувати місію «культурного інтегратора», «культуртрегера» (цивілізатора – ред.), поширюючи міфи про «щасливе й радісне» радянське минуле, пропагуючи фальшиву радянську героїку тощо. ICTV, «1+1», ТРК «Україна» та інші телеканали (це стосується і так званого українського сегменту інтернету, де править бал російська мова, а українська часто-густо представлена неоковирними комп’ютерними перекладами) також щедро підгодовують тих, кому байдужа Українська держава, хто пречудово почувається в культурному та інформаційному полоні Московії.
Ну невже не можна прожити без «Международного союза КВН»? Відповідь знаходимо у Єфима Островського, російського політтехнолога, спеціаліста з електорального менеджменту: «У сучасному світі ресурси мови і культури є більш важливими, ніж ресурси території». У сучасному світі перемагають смисли. Культура творить і транслює смисли, сприяє їхньому ефективному засвоєнню. На прикладі Росії це добре видно – через підконтрольне телебачення Путін зумів нав’язати й прищепити російському суспільству смисли і вподобання «найкращого друга фізкультурників».
Якщо не матимемо власної культурної стратегії – житимемо за чужинецькою, продовжуватимемо існувати в системі чужих смислів. Імперських. Російських. Радянських.
На жаль, світоглядної революції в головах правлячої української еліти не сталося. Тож нові смисли вона не несе. Чимало українців (читай: хохлів) продовжують жити у світі російсько-радянських телевізійних і книжково-газетно-журнальних наративів – символічних сюжетів, за якими на догоду «рашистам» впорядковують, інтерпретують, структурують дійсність...
Вітчизняні ЗМІ впевнено і бадьоро запевняли, що восени на ICTV стартують детективні серіали українського виробництва. І що ж? Всі вони російськомовні. «Совпаденіє?» Не думаю. Хто «замовив музику»? Кремль? Луб’янка? Ясенєво (район у Москві – ред.)? Чи рідні хруні-угодовці?...
Твердження, що російськомовні громадяни люблять Україну не менше, ніж україномовні, справедливе. Але, як не парадоксально, при цьому непомітно й лагідно нівелюється статус української мови як державної. Тож найближчим часом «Єдина країна» може перетворитись на «Единую страну». Не Україну.
Прислухаймося до застереження Євгена Рибчинського, народного депутата України: «Росія не на Донбасі і не в Криму. Росія вже давно на вулицях Києва і Львова, Одеси і Дніпропетровська. Допоки українці думають російською, Росія скрізь».
