24 червня 1914 р. у м. Долина на Івано-Франківщині народився єпископ Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), кардинал Католицької Церкви.
Початкову освіту здобув у «Рідній школі» в Долині. У 1933 році закінчив з відзнакою навчання у Стрийській гімназії. У 1934—1937 роках навчався в українській греко-католицькій Львівській Богословській Академії на факультеті філософії, а потім на факультеті теології.
У 1937 році розпочав дальші богословські студії в Єзуїтській колегії Канізіанум в Інсбруці (Австрія).
18 серпня 1938 року прийняв свячення в сан диякона. 21 вересня 1938 року приймає ієрейські свячення з рук митрополита Кир Андрея Шептицького. Це відбулося в каплиці митрополичих палат катедрального собору св. Юра у Львові. Був призначений на служіння в Львівську Архиєпархію.
Після свячень продовжує навчання в Інсбруцькому університеті. У 1939 році, у зв'язку з початком Другої світової війни, університет був змушений перенестися до Швейцарії. Саме там, у 1941 році, о. Мирослав Любачівський захистив свою докторську працю з богослов'я на тему: «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії» (Розвідка над Літургією святого Василія Великого).
Після того, в 1942—1945 роках, студіював у Біблійному інституті у Римі (Біблікум), де в 1944 році здобуває ступінь магістра біблійних наук і доктора теології, і в Григоріанському університеті (1945—1947), де отримав ліценціат з філософії. У 1945—1947 роках студіює медицину в Королівському Італійському університеті в Римі. Під час Другої світової війни надає духовну опіку українцям з Європи.
У травні 1947 року виїхав до США для опіки над українськими емігрантами-католиками в м. Філадельфія, потім у Стемфорді. Служить секретарем Архієпископа УГКЦ.
З 1984 року — секретар української секції Національної Католицької Конференції.
Після легалізації УГКЦ в Україні 30 березня 1991 року врочисто повернувся в Україну. Засновує Архієпископську Курію, реорганізує структури кліру, налагоджує працю навчальних закладів для формування пастирів, створює чотири нові єпархії, надає увагу співпраці з мирянами в справі відновлення патріархального устрою, знімає напругу у взаєминах з православними, відбудовує різні інституції, вирішує соціальні потреби священства, налагоджує зв'язки з представниками світської влади, висвячує сотні нових священників, налагоджує катехитичну діяльність «недільних» (парафіяльних) шкіл для релігійної освіти народу.
Коли Мирослав Любачівський очолив відродження УГКЦ, перед ним постало багато складних завдань: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв'язки із представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.
У травні 1992 року відкрив перший в самостійній Україні Синод єпископів УГКЦ, де заявив про подальшу діяльність спрямовану на визнання УГКЦ як патріархату. Відновлює діяльність Львівської Богословської Академії.
У 1995—1996 роках, у зв'язку з поганим станом здоров'я, Синод Єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Гузара єпископом-помічником глави УГКЦ. Після чого він займався науково-богословською діяльністю.
Помер 14 грудня 2000 року о 4.00 год. Похований у крипті собору св. Юра м. Львова.
Після себе залишив наукові праці, статті й переклади. Підручник з догматики (1953—1959 р. Йорктон—Саскатон Канада), катехизис для священників (1961 р. Нью-Йорк—Мюнхен США—Німеччина), підручник з літургіки (1980 р. США—Ватикан), підручник з морального богослов'я (1992 р. Львів) стали широко вживаними. Видав три книги своїх проповідей (1884—1990 Рим) в Українському католицькому університеті ім. св. Климента Папи. Відоме його звернення «Про єдність святих Церков» (1994 р.), присвячене проблематиці «Баламандської Угоди» 17—24 червня 1993 року в м. Баламанд (Ліван) між 13 представниками православних Церков та 24 представниками римо-католицької Церкви, що стало одним з найвизначніших вкладів у справу відновлення українського патріархату.
За матеріалами Вікіпедії.
